Вільфор зробив над собою величезне зусилля.
— Як його на ім’я? — запитав він. — Назвіть, будь ласка, його ім’я.
— Едмон Дантес.
Напевне, легше Вільфорові було б підставити чоло під пістоль противника на дуелі на відстані двадцять п’яти кроків, аніж почути це ім’я, що кинули йому в лице; проте він і бровою не звів.
«Ніхто не може звинуватити мене в тому, що я заарештував цього молодика з особистих міркувань», — подумав він.
— Дантес, — повторив він. — Ви кажете, Едмон Дантес.
— Так, пане.
Вільфор розгорнув величезний реєстр, що був на бюркові поруч, потім пішов до іншого столу, від стола перейшов до полиць із теками справ і, обернувшись до судновласника, поспитав найприроднішим голосом:
— А ви не помиляєтеся, мосьпане?
Якби Моррель був здогадливіший чи ліпше обізнаний із обставинами цієї справи, то йому здалося б дивним, що помічник прокурора відповідає йому в справі, яка геть його не стосується; він поспитався б: а чому Вільфор не посилає його до списків арештантів, до начальників в’язниць, до префекта департаменту? Проте Моррель, що марно шукав ознак страху, убачав у його поведінці лише прихильність: Вільфор правильно все облічив.
— Ні, — відказав Моррель, — не помиляюся; я знаю сердегу десять років, а служив він у мене чотири роки. Півтора місяця тому — пам’ятаєте? — я прохав вас бути великодушним, як оце зараз прошу бути справедливим; ви зустріли мене дуже немилостиво й відповідали з невдоволенням. Натоді роялісти були дуже неласкаві з бонапартистами!
— Мосьпане, — відказав Вільфор, відбиваючи удар із притаманною йому зимною кров’ю і проворністю, — я був роялістом, коли гадав, що Бурбони не лише законні спадкоємці престолу, а й народні обранці; та чудесне повернення, що його свідками були ми з вами, довело мені, що я помилявся. Геній Наполеона взяв гору; лише улюблений монарх — законний монарх.
— Слава Богу! — вигукнув Моррель з грубуватою відвертістю. — Приємно слухати, як ви таке кажете, і я бачу в цьому добру прикмету для сердешного Едмона.
— Зачекайте, — сказав Вільфор, гортаючи ще один реєстр, — я пригадую... моряк, еге ж? Він ще збирався побратися з каталянкою? Так, так, тепер я пригадую: то була дуже серйозна справа.
— Та невже?
— Ви ж знаєте, що від мене його попровадили простісінько до в’язниці в будинку суду.
— Так, а потім?
— Потім я надіслав донесення до Парижа і додав папери, які знайшли у нього. Я повинен був це вчинити. За тиждень його забрали.
— Забрали? — вигукнув Моррель. — Що ж зробили із бідолашним хлопчиною?
— Не бійтеся! Його, либонь, відправили до Фенестреля, Піньєроля чи на острів Святої Маргарити, одне слово, вислали; і одної пречудової днини він повернеться до вас і візьме оруду на вашому кораблі.
— Нехай повертається коли завгодно: місце його. Та чому ж він досі не повернувся? Здавалося б, наполеонівська юстиція передовсім повинна звільнити тих, кого запроторила до в’язниці роялістська юстиція.
— Не кваптеся пояснювати, пане Моррелю, — відказав Вільфор, — у всякому ділі потрібна законність. Розпорядження про ув’язнення надійшло від найвищого начальства; треба від того ж таки начальства здобути й наказ про звільнення. Наполеон повернувся всього два тижні тому; приписання про звільнення в’язнів тільки ще пишуться.
— Та ж хіба не можна, — поспитався Моррель, — прискорити всі ті формальності? Адже ми перемогли. У мене є друзі, є зв’язки; я зумію домогтися скасування вироку.
— Вироку не було.
— То постанову про арешт.
— У політичних справах немає арештантських списків; часом уряд зацікавлений у тому, щоб людина щезла без сліду; списки могли б допомогти в пошуках.
— Може, так було за Бурбонів, але тепер...
— Так буває завжди, любий пане Моррелю. Уряди міняють один одного і схожі мов дві краплі води; каральна машина, яку завели за Людовика XIV, діє й до сьогодні; немає лише Бастилії. У дотриманні в’язничного статуту імператор завжди був суворіший, ніж навіть Людовик XIV, і кількість в’язнів, яких не занесли до списків, і полічити неможливо.