Та прихильна відвертість обеззброїла б хоч яку певність, а в Морреля не було ж навіть підозр.
— Але скажіть, пане де Вільфоре, що ви мені порадите вчинити, щоб прискорити повернення бідолашного Дантеса?
— Можу порадити одне: подайте прохання міністрові юстиції.
— Ох, пане де Вільфоре! Ми ж знаємо, що означають прохання: міністр юстиції отримує їх по двісті щодня і не прочитує й чотирьох.
— Так, — сказав Вільфор, — але він прочитає прохання, яке надішлю я, прохання, де буде моя приписка, те, що походитиме безпосередньо від мене.
— І ви візьметеся передати йому це прохання?
— Із величезним задоволенням. Дантес раніше міг бути винен, але тепер він не винен; і я зобов’язаний повернути йому свободу, так само, як зобов’язаний був запроторити його до в’язниці.
У такий спосіб Вільфор відвертав небезпечне для нього слідство, малоймовірне, але таки можливе, — слідство, що погубило б його безповоротно.
— А як потрібно писати міністрові?
— Сідайте сюди, пане Моррелю, — сказав Вільфор, поступаючись йому місцем. — Я вам продиктую.
— Ви будете такі ласкаві?
— А певно! Не будемо гаяти часу, його й так уже втрачено забагато.
— Так, так! Згадаймо, що сердега чекає, страждає, може, й у відчаї.
Вільфор здригнувся від думки про в’язня, що проклинає його у тиші й мороці; та він зайшов надто далеко й відступати не можна було: Дантес мав бути розчавлений у жорнах його амбіцій.
— Я готовий, — сказав Моррель, опустившись у Вільфорів фотель і взявши ручку.
І Вільфор продиктував прохання, де, звісно ж, із щонайліпшими намірами, перебільшив Дантесів патріотизм і послуги, які той надав справі бонапартистів. У тому проханні Дантес поставав як один із найбільш активних помагачів поверненню Наполеона. Певно ж, як міністр прочитає той папір, то відразу ж мусить відновити справедливість, якщо цього ще не зробили.
Коли прохання було написане, Вільфор прочитав його вголос.
— Гаразд, — сказав він, — тепер звіртеся на мене.
— А коли ви відправите його?
— Сьогодні.
— Із вашою припискою?
— Найліпшою припискою буде, якщо я засвідчу, що все сказане в проханні, цілковита правда.
Вільфор сів у фотель і вчинив потрібний запис у куті паперу.
— Що ж мені далі робити? — запитав Моррель.
— Чекати, — відказав Вільфор. — Я все беру на себе.
Така упевненість повернула Моррелеві надію; він пішов у захваті від помічника королівського прокурора і подався сказати старому Дантесові, що той незабаром побачить сина.
Тим часом Вільфор замість того, щоб надіслати прохання до Парижа, дбайливо зберіг його в себе; рятівне для Дантеса за тої пори, воно могло стати для нього згубним пізніш, якби сталося те, чого можна було вже чекати з огляду на становище в Європі й того повороту, якого набували події, — тобто друга реставрація.
Отож Дантес лишився в’язнем, забутий і загублений у пітьмі свого підземелля, він не чув гучного падіння Людовика XVIII і ще гучнішого гуркоту, з яким завалилася Імперія.
А Вільфор пильно стежив за всім і уважно до всього прислухався.
Двічі за час короткого повернення Наполеона, що зветься Сто Днів, Моррель знову відновлював атаку, наполягаючи за звільненні Дантеса, і обидва рази Вільфор заспокоював його обіцянками і надіями. Аж настало Ватерлоо. Моррель більше не приходив до Вільфора: він учинив для свого юного друга все, що було в людських силах; нові спроби, під час другої реставрації, могли тільки зашкодити йому.
Людовик XVIII повернувся на престол. Вільфор, для якого Марсель був повен спогадів, що терзали його сумління, домігся посади королівського прокурора в Тулузі; за два тижні після переїзду до цього міста він одружився з маркізою Рене де Сен-Меран, що її батько був тепер в особливій милості при дворі.
Тим-то Дантес під час Ста Днів і після Ватерлоо залишався у в’язниці, забутий якщо не людьми, то принаймні Богом.
Данґляр збагнув, якого удару завдав він Дантесові, коли дізнався про повернення Наполеона до Франції; виказ його потрапив у ціль, і, як і всі люди, що відзначаються певною обдарованістю до переступу і помірними здібностями у звичайному житті, він назвав цей збіг «волею долі».
Та коли Наполеон увійшов до Парижа і знову пролунав його владний і могутній голос, Данґляр перелякався. Із хвилини на хвилину чекав він, що з’явиться Дантес, який знає все, грізний Дантес, що ладен до будь-якої помсти. Тоді він сповістив панові Моррелю про своє бажання покинути морську службу і попросив рекомендувати його одному іспанському комерсантові, до якого й пішов рахівником наприкінці березня, тобто за десять чи дванадцять днів після повернення Наполеона в Тюїльрі; він подався до Мадрида, і більше про нього ніхто й не чув.