— Не розумію, кому потрібні ці даремні ревізії... Хто бачив одну в’язницю, той бачив сто; хто вислухав одного в’язня, вислухав і тисячу; скрізь те саме: їх кепсько годують, і вони невинні. Інших у вас нема?
— Є ще небезпечні й божевільні, яких ми утримуємо в підземеллях.
— Що ж, — сказав інспектор із виглядом глибокої втоми, — виконаємо наш обов’язок до краю — спустимося в підземелля.
— Дозвольте, — сказав комендант, — потрібно взяти із собою бодай двох вояків; часом в’язні зважуються на відчайдушні вчинки, бодай тому що почувають відразу до життя і хочуть, щоб їх скарали на горло. Ви можете стати жертвою замаху.
— То вжийте запобіжних заходів, — сказав інспектор.
Прийшли двоє вояків, і всі почали братися такими смердючими, брудними і вогкими східцями, що навіть спуск ними гнітив усі п’ять чуттів.
— А нехай йому всячина! — зупиняючись, сказав інспектор. — Хто ж тут може жити?
— Надзвичайно небезпечний змовник, — нас попередили, що він ладен на все.
— Він сам?
— Авжеж.
— Давно він тут?
— Десь понад рік.
— І його відразу посадили до підземелля?
— Ні, по тому, як він намагався забити сторожа, що приносив йому їжу.
— Він хотів забити сторожа?
— Еге ж, того самого, який оце нам світить. Правда ж, Антуане? — запитав комендант.
— Та ж певно, хотів закатрупити мене, — відказав сторож.
— Божевільний якийсь!
— Гірше, — відказав сторож, — достеменний чортяка!
— Якщо хочете, можна поскаржитися на нього, — сказав інспектор комендантові.
— Не варто; він і так зазнав кари; до того ж він ось-ось ума рішиться, і з досвіду ми знаємо, що за рік геть уже глузд утратить.
— Тим ліпше для нього, — сказав інспектор, — коли він зсунеться з розуму, то менше потерпатиме.
Як бачите, інспектор був дуже людяний і цілком відповідав тій філантропічній посаді.
— Маєте рацію, — відказав комендант, — і ваші слова свідчать про те, що ви добре знаєте в’язнів. У нас тут, теж у підземній камері, куди провадять інші східці, сидить старий абат, колишній голова якоїсь партії в Італії; він тут із 1811 року й утратив глузд у 1813 році; відтоді його й не впізнати; то він знай плакав, а тепер регоче; раніше марнів, а тепер гладшає. Чи не хочете глянути на нього замість того? Божевілля його кумедне і нітрохи не засмутить вас.
— Гляну й на того, і на того, — відказав інспектор, — треба сумлінно виконувати службовий обов’язок.
Той інспектор уперше оглядав в’язниці й хотів, щоб начальство лишилося задоволене ним.
— Ходімо спершу до цього, — докинув він.
— Будь ласка, — відказав комендант і кивнув сторожеві.
Сторож відімкнув двері.
Почувши гуркіт тяжких засувів і скрегіт іржавих завіс, що оберталися на гаках, Дантес, який сидів у кутку і з невимовною втіхою ловив тоненький промінь світла, що промикався крізь вузьку заґратовану шпарину, звів голову.
Угледівши незнайомого чоловіка, двох сторожів зі смолоскипами, двох вояків і коменданта з капелюхом у руках, Дантес уторопав, у чому річ, і скориставшись нарешті нагодою звернутися до найвищого начальства, метнувся вперед, благально згорнувши руки.
Вояки відразу ж схрестили багнети, подумавши, що в’язень кинувся до інспектора з недобрими намірами.
Інспектор мимохіть позадкував.
Дантес зрозумів, що його зрозуміли за небезпечну людину.
Тоді він надав поглядові своєму стільки покірливості, скільки може поміститися в людському серці і смиренним благанням, що здивувало присутніх, спробував зворушити серце свого високого відвідувача.
Інспектор вислухав Дантеса до краю й обернувся до коменданта.
— Він скінчить благочестям, — сказав він тихо, — він і зараз уже схиляється до лагідності й упокорення. Бачите, страх йому знайомий; він відступив, угледівши багнети, а шаленець ні перед чим не відступає. Із цього приводу я мав дуже цікаві спостереження в Шарантоні.
Потім він глянув на в’язня.
— Одне слово, що ви просите?
— Я прошу сказати, у чому мій переступ: прошу суду, прошу слідства, прошу врешті, щоб мене скарали на горло, якщо я винен, або випустили на волю, якщо не винен.
— Вас добре годують? — запитав інспектор.
— Так. Напевно. Хтозна. Та це несуттєво. Важливо, і не лише для мене, бідолашного в’язня, а й для влади, що здійснює правосуддя, і для короля, що править нами, щоб невинний не став жертвою підлого виказу і не вмирав у в’язниці, проклинаючи своїх катів.