— Так, сину мій, ти правду кажеш, — відказав старий, — це велике щастя.
— І я хочу, щоб із першої ж платні ти завів собі будиночок із садком для твоїх ломиносів, настурцій і жасмину... Та що з тобою, тату? Тобі недобре?
Сили покинули старого, і він похилився назад.
— Зараз, тату! Випий склянку вина, це додасть тобі снаги. Де в тебе вино?
— Ні, дякую, не треба, — сказав старий, намагаючись перепинити сина.
— Як не треба!.. Скажи, де вино?
Він почав нишпорити у шафі.
— Не шукай... — сказав старий. — Вина немає...
— Як немає? — вигукнув Дантес. Він перелякано дивився то на бліді запалі щоки старого, то на порожні полиці. — Як немає вина? Тобі не вистачило грошей, тату?
— У мене всього доста, коли ти зі мною, — відказав старий.
— Проте, — прошепотів Дантес, витираючи спітніле обличчя, — я залишив тобі двісті франків три місяці тому, коли вирушав у мандрівку...
— Авжеж, авжеж, Едмоне, але ти забув повернути борг сусідові Кадрусу; він про це нагадав мені і сказав, що як я не заплачу за тебе, то він піде до пана Морреля. Я злякався, що це зашкодить тобі...
— Та й що?
— То я й заплатив.
— Але ж я винен був Кадрусові сто сорок франків! — вигукнув Дантес.
— Так, — пробурмотів старий.
— І ти їх заплатив із тих двохсот франків, які я залишив?
Старий кивнув.
— І три місяці жив на шістдесят франків?
— Хіба ж багато мені треба, — відказав старий.
— Господи! — застогнав Едмон, падаючи навколішки перед батьком.
— Що з тобою?
— Ніколи собі цього не прощу.
— Облиш, — усміхнувшись, сказав старий, — ти повернувся, і все забулося. Адже тепер усе добре.
— Авжеж, я повернувся, — сказав юнак, — повернувся з найліпшими надіями і деякими грошенятами... Ось, тату. Бери, бери і пошли когось, щоб купив тобі попоїсти!
І він висипав на стіл із десяток золотих, п’ять чи шість п’ятифранкових монет і дрібняки.
Обличчя старого Дантеса засяяло.
— Чиї вони? — запитав він.
— Та мої ж бо... твої, наші! Бери, накупи харчів, не шкодуй грошенят, завтра я ще принесу.
— Зачекай, зачекай, — сказав старий, усміхаючись. — Із твого дозволу я буду тратити гроші потроху; якщо я відразу багацько накуплю, то люди ще подумають, ніби задля цього мені довелося чекати твого повернення.
— Роби, як хочеш, та передовсім найми служницю. Я не хочу, щоб ти жив сам. У мене у трюмі заховано контрабандну каву і тютюн; завтра ти їх отримаєш. Цить! Хтось іде.
— Це, либонь, Кадрус. Дізнався про твій приїзд і йде привітати тебе зі щасливим поверненням.
— Ось вуста, що кажуть одне, а серце тим часом думає інше, — прошепотів Едмон, — та все одно, він наш сусіда і зробив нам колись послугу! Зустрінемо його лагідно.
Не встиг він закінчити тієї фрази, як у дверях з’явилася чорна бородата голова Кадруса. То був чолов’яга років двадцяти п’яти - двадцяти шести; у руках він тримав клапоть сукна, що його він, згідно зі своїм кравецьким ремеслом, збирався обернути на вбрання.
— А! Прибув, Едмоне! — сказав він із гострим марсельським акцентом, широко усміхаючись, аж видно було всі його зуби, білі, мов слонова кістка.
— Як бачите, сусідо Кадрусе, я до ваших послуг, якщо вам щось треба буде, — відказав Дантес, насилу приховуючи неприязнь за ґречним тоном.
— Дякую, звісно. Слава Богу, мені нічого не треба, часом навіть я потрібен буваю декому... — (Дантес здригнувся). — Не про тебе я кажу, Едмоне. Я позичив тобі грошенят, ти мені їх повернув; так воно водиться поміж добрими сусідами, і ми квити.
— Ніколи не поквитаєшся з тими, хто нам допоміг, — відказав Дантес. — Коли грошовий борг повернуто, залишається борг вдячності.
— Нащо балакати про це? Що було, те минулося. Поговорімо ліпше про твоє щасливе повернення. Я пішов у порт пошукати брунатного сукна і зустрів мого друзяку Данґляра.
«Невже ти в Марселі?» — кажу я йому.
«Так, як бачиш».
«А я гадав, ти у Смирні».
«Міг би бути й там, бо я просто звідти».
«А де ж наш Едмон?»
«Та, либонь, у батька», — відказав мені Данґляр. Ось я і прийшов, — провадив Кадрус, — щоб привітатися з другом.
— Ото вже добрий чоловік цей Кадрус, — озвався батько, — він так нас любить!
— Авжеж, люблю, та ще й шаную, тому що чесні люди рідко трапляються... Але ти, здається, розбагатів, друже? — провадив кравець, скоса глипнувши на купку золота і срібла, яку висипав на стіл Дантес.