— Ви сьогодні дуже смирні, — сказав комендант, — а ви не завжди були такі. Ви казали зовсім інше, коли хотіли забити сторожа.
— Правда ваша, — відказав Дантес, — і від щирого серця прошу вибачення в цього чоловіка, що був такий добрий зі мною... Та що ви хочете? Я був тоді шалений, скажений.
— А зараз ні?
— О ні, в’язниця зламала мене, знівечила. Я тут уже так давно!
— Так давно?.. Коли ж вас заарештували? — спитав інспектор.
— Двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, о другій після півдня.
Інспектор заходився лічити.
— Сьогодні у нас тридцяте липня тисяча вісімсот шістнадцятого року. Що ж ви оце кажете? Ви сидите у в’язниці лише сімнадцять місяців.
— Лише сімнадцять місяців! — повторив Дантес. — Ви не знаєте, що таке сімнадцять місяців буцегарні — це сімнадцять років, сімнадцять століть! Надто ж для того, хто так близький до щастя, я готувався взяти шлюб із коханою дівчиною, бачив перед собою почесне поле діяльності — і позбувся всього: осяйну гожу днину заступила нічна пітьма, будучність моя зійшла унівеч, я не знаю, чи кохає мене та, що я її кохав, не знаю, чи живий мій старий батько! Сімнадцять місяців у кам’яному мішку для того, хто звик до морського повітря, до вільного простору, до неозорості, до безкрайності! Сімнадцять місяців у в’язниці! Це забагато навіть за ті злочини, що їх людський інстинкт називає наймерзеннішими найменнями. То змилуйтеся наді мною і випросіть для мене — не ласки, а суворості, не милості, а суду; суддів я прошу, суддів — у цьому не можна відмовляти звинуваченому.
— Гаразд, — відказав інспектор, — побачимо.
І, обернувшись до коменданта, сказав:
— Мені і справді шкода цього лишегу. Як повернемося нагору, покажіть мені його справу.
— Авжеж, — відказав комендант, — але, боюся, ви там знайдете дуже несприятливі відомості про нього.
— Знаю, — сказав Дантес, — знаю, ви не можете звільнити мене своєю владою, але ви можете передати моє прохання вищому начальству, можете провести розслідування, можете зрештою віддати мене до суду. Суд! Ось і все, що я прошу; нехай мені скажуть, який злочин я вчинив і яку покару мені ухвалили. Адже невідомість гірша, ніж будь-які тортури!
— Я дізнаюся, — відказав інспектор.
— Із голосу вашого чую, що ви зворушені! — вигукнув Дантес. — Скажіть мені, що я можу сподіватися!
— Не можу я цього сказати вам, — відказав інспектор, — можу тільки пообіцяти, що розгляну вашу справу.
— Тоді я вільний, я порятований!
— Хто звелів заарештувати вас? — запитав інспектор.
— Пан де Вільфор, — відказав Дантес. — Зв’яжіться з ним.
— Пана де Вільфора вже немає в Марселі, він уже рік у Тулузі.
— Тоді й дивуватися нема чого, — прошепотів Дантес. — Мого єдиного заступника тут нема!
— Чи не мав пан де Вільфор якихось причин, щоб ненавидіти вас? — запитав інспектор.
— Ніяких; навпаки, він був дуже милостивий зі мною.
— То я можу довіряти відомостям, які він дав про вас чи які він сповістить мені?
— Цілком.
— Добре. Чекайте.
Дантес упав на коліна, звів руки до неба і почав шепотіти молитву, у якій благав Бога за цього чоловіка, що спустився до нього в буцегарню, немов Спаситель, що прийшов випровадити душі з пекла.
Двері за інспектором зачинилися, та надія, яку він приніс, лишилася в Дантесовій камері.
— Може, зволите зараз проглянути списки в’язнів? — запитав комендант. — Чи бажаєте зазирнути до абата?
— Спершу закінчимо огляд, — відказав інспектор. — Якщо я піднімуся нагору, то в мене, либонь, уже не вистачить духу ще раз сюди спуститися.
— О, панотець не схожий на цього, його божевілля веселе, не те, що глузд його сусіди.
— А на чому він згубив розум?
— На дуже химерній думці: він уявив себе володарем незліченних багатств. Першого року він запропонував урядові мільйон, якщо його випустять, другого — два мільйони, третього — три тощо. Тепер він уже п’ять років у в’язниці; він попросить дозволу побалакати з вами наодинці й запропонує п’ять мільйонів.
— Цікаво так, ти ба! — сказав інспектор. — А як звуть цього мільйонера?
— Панотець Фаріа.
— Номер двадцять сьомий! — сказав інспектор.
— Так, він тут. Відімкніть, Антуане.
Сторож послухався, й інспектор із цікавістю зазирнув до камери «божевільного абата», як прозивали всі цього в’язня. Посеред камери, у колі, накресленому шматком вапна, відколотого від муру, лежав майже голий чоловік — одяг його обернувся лахміттям. Він креслив у цьому колі виразні геометричні лінії й був так само захоплений розв’язанням задачі, як і Архімед тієї миті, коли його вбив Марцеллів вояк. Тож він навіть не поворухнувся від рипіння дверей і схаменувся лише тоді, коли полум’я смолоскипів осяяло незвичним світлом вогку долівку, де він працював. Тоді він обернувся і з подивом глянув на численних гостей, що спустилися до його камери.