Він швидко схопився на ноги, узяв ковдру, що лежала в узніжжі його вбого ліжка, і хутко напнув її на себе, щоб з’явитися у пристойнішому вигляді перед гостями.
— Що ви просите? — спитав інспектор, не міняючи свого звичного формулювання.
— Що я прошу? — з подивом поспитав абат. — Нічого я не прошу.
— Ви не зрозуміли, — провадив інспектор, — мене прислав уряд, щоб я оглянув в’язниці й вислухав скарги в’язнів.
— Ага! Це інша річ, — жваво вигукнув абат. — Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.
— Ось бачите, — сказав комендант, — починається так, як я вам і казав.
— Мосьпане, — провадив в’язень, — я абат Фаріа, народився в Римі, двадцять років був секретарем кардинала Роспільйозі; мене заарештували бозна за що на початку 1811 року, і відтоді я марно вимагаю звільнення від італійського і французького урядів.
— Чому від французького? — запитав комендант.
— Тому що мене загарбали в Пйомбіно, і гадаю, що Пйомбіно, як і Мілан та Флоренція, стало головним містом якогось французького департаменту.
Інспектор і комендант з усмішкою перезирнулися.
— Ох, любий мій, — зауважив інспектор, — ваші відомості про Італію не відзначаються свіжістю.
— Вони стосуються того дня, коли мене заарештували, — відказав абат Фаріа, — й оскільки натоді його величність імператор створив Римське королівство для подарованого йому небом сина, то я вважав, що, продовжуючи пожинати лаври перемоги, він утілив мрію Мак’явеллі й Чезаре Борджіа, об’єднавши всю Італію в єдину неподільну державу.
— Слава Богу, — сказав інспектор, — доля трохи змінила цей грандіозний план, якому, бачу, ви так палко співчуваєте.
— Це єдиний спосіб учинити Італію сильною, незалежною і щасливою державою, — відказав панотець.
— Може, і так, — сказав інспектор, — але я прийшов сюди не для того, щоб розглядати з вами курс італійської політики, а для того, щоб запитати у вас, що я і вчинив, чи задоволені ви приміщенням і їжею.
— Їжа тут така сама, як і у всіх в’язницях, тобто дуже погана, — відказав абат, — а приміщення, як бачите, вогке й нездорове, та загалом досить пристойне для підземної в’язниці. Річ не в тому, а в надзвичайно важливій таємниці, яку я маю сповістити урядові.
— Починається, — сказав комендант на вухо інспекторові.
— Тим-то я й радий бачити вас, — провадив абат, — хоч ви і завадили мені в дуже важливому обрахунку, який, якщо виявиться успішним, можливо, змінить усю Ньютонову систему. Можу я попросити у вас дозволу побалакати з вами наодинці?
— А що я вам казав? — прошепотів комендант інспекторові.
— Ви добре знаєте своїх в’язнів, — відказав інспектор, усміхаючись, а потім обернувся до абата. — Я не можу вволити вашого прохання.
— А якби йшлося про те, щоб надати урядові можливість змогу здобути величезну суму, п’ять мільйонів, наприклад?
— Дивовижно, — сказав інспектор, звертаючись до коменданта, — ви навіть суму передбачили!
— Гаразд, — провадив абат, утямивши, що інспектор хоче піти, — ми можемо балакати й не наодинці, пан комендант може бути присутній під час нашої розмови.
— Любий мій, — урвав його комендант, — на жаль, ми наперед і напам’ять знаємо все, що ви нам скажете. Ідеться про ваші скарби, еге ж?
Фаріа глянув на насмішника очима, у яких неупереджений спостерігач обов’язково вгледів би тверезий глузд і щире серце.
— Таж певно, — сказав він, — про що ж іще можу я казати?
— Пане інспекторе, — провадив комендант, — я можу розповісти вам цю історію, не гірше від абата; ось уже п’ять років я її чую.
— Це свідчить, пане коменданте, — мовив священик, — що ви належите до тих людей, про яких у Святому Письмі сказано, що вони мають очі й не бачать, мають вуха й не чують.
— Мосьпане, — сказав інспектор, — держава багата і, слава Богу, не потребує ваших грошей; збережіть їх до того часу, коли вас випустять із в’язниці.
Абатові очі широко розплющилися; він ухопив інспектора за руку.
— А якщо я не вийду із в’язниці, — сказав він, — якщо мене, усупереч справедливості, залишать у цьому підземеллі, якщо я помру тут, не заповівши нікому моєї таємниці, — значить, ці скарби пропадуть намарне? Чи не ліпше було б, якби ними скористався уряд і я разом із ним? Я згоден на шість мільйонів; авжеж, я поступлюся шістьма мільйонами і здобрію рештою, якщо мене випустять на волю.