Попросіть янгола, який віднині береже ваше життя, Моррелю, не забувати в молитвах людину, котра, як ото сатана, уявила, що вона рівня Богові, й із усім смиренням християнина збагнула, що тільки в руці Господній найвища могутність і найвища мудрість. Може, ці молитви пом’якшать покуту, яку я несу в моєму серці.
Вам, Моррелю, я хочу відкрити таємницю того випробування, якому я вас завдав: у цьому світі нема ні щастя, ні лиха, і те, і те пізнається лиш у порівнянні. Тільки той, що був безмежно нещасний, здатний зазнати безмежної втіхи. Потрібно зажадати смерті, Максимільяне, щоб збагнути, яке гарне життя.
Ото живіть і будьте щасливі, мої любі діти, і ніколи не забувайте: поки не настане той день, коли Господь відсуне перед людиною завісу майбутнього, уся людська мудрість полягатиме у двох словах:
ЧЕКАТИ І НАДІЯТИСЯ.
Ваш друг Едмон Дантес,
граф Монте-Крісто».
Слухаючи того листа, де сповіщалося про батькове божевілля і братову смерть, що про них вона дізналася уперше, Валентина пополотніла, болісне зітхання вихопилося з її грудей, і безмовні, проте гіркі сльози покотилися її обличчям; дорогою ціною перепало їй те щастя.
Моррель занепокоєно роззирнувся довкруги.
— Ох, пан граф далеченько зайшов у своїй щедрості, — сказав він. — Валентині досить буде і мого скромного статку. Де граф Монте-Крісто? Проведіть мене до нього, друже мій.
Джакопо показав на обрій.
— Що ви хочете сказати? — вигукнула Валентина? — Де граф Монте-Крісто? Де Гайде?
— Погляньте ж бо, — сказав Джакопо.
Вони звернули погляд туди, куди показував капітан, і вдалині, на темно-синій крайці, що відокремлювала небо від моря, побачили біле вітрило, що було вже не більше, ніж крило морської чайки.
— Поїхав! — вигукнув Моррель. — Прощавай, друже мій, батьку мій!
— Поїхала! — прошепотіла Валентина. — Прощавай, Гайде! Прощавай, сестро!
— Хтозна, чи побачимося ми ще колись! — утираючи сльозу, сказав Моррель.
— Друже мій, — відказала Валентина, — та ж хіба не казав нам граф Монте-Крісто, що вся мудрість людська полягає у двох словах:
ЧЕКАТИ І НАДІЯТИСЯ!