Ніч минула в цілковитій тиші.
Цілу ту ніч Едмон і повік не звів.
Настав ранок; тюремник приніс сніданок. Дантес уже з’їв рештки вчорашнього обіду і жадібно накинувся на їжу. Він напружено прислухався, чи не розпочнеться шкрябання і стукіт, тремтів від думки, що, може, вони припиняться назавжди, робив по десять, по дванадцять льє своєю камерою, годинами тряс залізні ґрати вікна, намагався давно забутими вправами повернути пругкість і силу своїм м’язам, щоб бути готовому для смертельного поєдинку з долею; отак борець, виходячи на арену, намащується олією і розминає руки. Деколи він зупинявся і слухав, чи не пролунає стукіт, картаючи обережність в’язня, який не здогадувався, що його працю урвав такий самий сердега, що страшенно прагнув звільнення.
Минули три дні, сімдесят дві смертельні години, відлічені хвилина за хвилиною!
Аж якось увечері, після того, як наглядач пішов собі, коли Дантес усоте притуляв вухо до стіни, йому здалося, наче в голові його, що припала до безмовного каменя, відлунює насилу помітний струс.
Дантес відхилився, щоб повернути рівновагу своїм збуреним мізкам, обійшов кілька разів камеру і знову притулив вухо до колишнього місця.
Не було сумніву: за муром щось коїлося; напевне, в’язень збагнув, що передніший спосіб небезпечний, і обрав інший; щоб спокійніше продовжувати працю, він, либонь, замінив долото важелем.
Підбадьорившись від того відкриття, Едмон вирішив допомогти невтомному трудівнику.
Він відсунув своє ліжко, бо саме за ним, як йому здавалося, здійснювалася справа визволення, і почав шукати очима, чим би його роздовбати мур, відколоти вогкий тиньк і витягти камінь.
Та в нього нічого не було, ні ножа, ні гострого знаряддя; було залізне пруття ґрат; та він так часто впевнювався в їхній міцності, що не варто було й намагатися розхитати їх.
Уся обстановка його камери складалася з ліжка, стільця, стола, відра і глечика.
У ліжка були залізні клямри, та вони були прикручені до дерева прогоничами. Щоб одгвинтити їх і зняти клямри, потрібна була викрутка.
У стола і стільця — нічого, у відра була дужка, але й ту зняли.
Дантесові залишалося одне: розбити глечика і довбати мур шпичастими черепками.
Він жбурнув глека на долівку — той розлетівся на друзки.
Дантес вибрав два чи три гострі черепки, сховав їх у матрац, а решту лишив долі. Розбитий глечик — звичайна річ, він не міг викликати підозри.
Едмон міг би працювати цілу ніч; та в пітьмі справа просувалася кепсько; діяти доводилося навпомацки і незабаром він помітив, що його жалюгідне знаряддя затупилося об твердий камінь. Він знову посунув ліжко до стіни і вирішив дочекатися дня. Разом із надією до нього повернулося і терпіння.
Цілу ніч він прислухався до підземної праці, що точилася за муром, не припиняючись до самісінького ранку.
Настав ранок; коли прийшов наглядач, Дантес йому сказав, що увечері захотів напитися, і глечик випав у нього з рук і розбився. Тюремник вилаявся і пішов по нового глека, не позбиравши навіть черепків. Незабаром він повернувся, порадив бути обережнішим і вийшов.
Із величезною радістю Дантес почув брязкіт замка; а передніше від того звуку в нього щоразу стискалося серце. Насилу ущухли тюремникові кроки, як він кинувся до ліжка, відсунув його й у світлі блідого сонячного променя, що просягав до його камери, побачив, що марно гарував півночі: він довбав камінь, а треба було шкребти довкола нього.
Вогкість розквасила вапно.
Дантесове серце радісно закалатало, коли він побачив, що тиньк поступається; щоправда, він одпадав кусниками не більшими від піщинки, та все ж таки за чверть години Дантес відбив цілу жменю. Математик міг би сказати йому, що в такий спосіб за два роки, якщо не натрапиш на скелю, можна прокопати хідник у два квадратні фути і завдовжки у двадцять футів.
І Дантес гірко пошкодував, що не використав на ту працю нескінченні минулі години, що їх він марно згаяв на порожні надії, молитви і відчай.
За ті шість років, що їх довелося просидіти у тій камері, хіба не міг він завершити будь-яку, навіть найретельнішу, працю!
Та думка подвоїла його завзяття.
За три дні, працюючи з неймовірною осторогою, він зумів одбити весь тиньк і оголити камінь. Мур був складений із дикого каміння, поміж яким подекуди, задля більшої міцності, вставили камінні плити. Одну таку плиту він і оголив, і тепер треба було її розхитати.
Дантес спробував застосувати нігті, та виявилося, що це марно.
Коли він заганяв у шпарини черепки і намагався діяти ними як важелями, вони ламалися.