Даремно промордувавшись цілу годину, Дантес у відчаї покинув працю.
Невже йому доведеться відмовитися від усіх спроб і без діла чекати, аж сусіда сам скінчить працю?
Раптом йому спало на думку ще одне; він підвівся й усміхнувся, утираючи спітніле чоло.
Щодня тюремник приносив йому юшку в бляшаній каструлі. У тій каструлі, напевне, носили юшку й іншому в’язневі: Дантес помітив, що вона бувала або повна, або наполовину порожня, залежно від того, чи розпочинав наглядач роздачу їжі з нього чи з його сусіди.
У каструлі був залізний держак; отой держак і потрібен був Дантесові, і він із радістю віддав би за нього десять років життя.
Як завжди, тюремник вилляв юшку в Дантесову тарілку.
Ту тарілку Дантес і мив сам щодня, коли виїдав із неї юшку дерев’яною ложкою.
Увечері Дантес поставив тарілку долі, на півдорозі від дверей до столу; ввійшовши до камери, наглядач наступив на неї й роздушив.
Цього разу Дантесові не було чого закинути; він дарма лишив тарілку долі, це правда, але й тюремник винен, бо не дивився собі під ноги.
Він тільки лайнувся; потім пошукав, куди б його вилляти юшку, та весь Дантесів посуд складався лише з одної тарілки.
— Залиште каструлю, — сказав Дантес, — заберете її взавтра, як принесете мені сніданок.
Така порада припала до вподоби наглядачеві; це позбавляло необхідності підійматися нагору, спускатися і знову підніматися.
Він покинув каструлю.
Дантес аж затремтів на радощах.
Він хутко з’їв юшку і яловичину, яку, за в’язничним звичаєм, клали просто в юшку. Потім, зачекавши цілу годину, щоб упевнитися, чи наглядач не передумав, він одсунув ліжко, узяв каструлю, загнав кінець держака у шпару, продовбану ним у тинькові, поміж плитою і сусідніми камінцями, і почав орудувати нею як важелем. Легке двигтіння муру засвідчило йому, що діло посувається як слід. І справді, за годину він вийняв каменюку; у стіні лишилася виямка фута півтора в діаметрі.
Дантес старанно зібрав кусні тиньку, заніс їх у куток, черепком од глека нашкріб сірої землі й засипав нею вапно.
Потім, щоб не гаяти жодної хвилини з тієї ночі, під час якої завдяки випадкові чи радше своїй винахідливості він міг скористатися тим знаряддям, він запекло працював далі.
Насилу почало благословлятися на світ, він заклав каменюку назад, посунув ліжко до муру і вклався спати.
Сніданок складався зі шматка хліба. Наглядач увійшов і поклав його на стіл.
— Ви не принесли мені іншої тарілки? — поспитався Дантес.
— Ні, не приніс, — відказав тюремник. — Ви все трощите; ви розбили глека, з вашої вини я роздушив вашу тарілку; якби всі в’язні стільки нівечили, то уряд не міг би їх утримувати. Вам залишать каструлю і будуть виливати в неї юшку; може, тоді ви перестанете бити посуд.
Дантес звів очі до неба і молитовно склав руки під ковдрою.
Та залізяка, що опинилася у його руках, збудила в його серці таку вдячність, якої він ніколи ще не почував, навіть у хвилини найбільшого щастя.
І лише одне засмучувало його. Він помітив, що відтоді як почав працювати, того, іншого, уже не чутно.
Цілий день він працював не покладаючи рук; надвечір завдяки новому знаряддю він дістав із муру десять із гаком жмень вапна та жорстви.
Як настала обідня пора, він щомога вирівняв викривленого держака і поставив на місце каструлю. Наглядач налляв у неї звичну порцію юшки з яловичиною чи радше з рибою, бо день був пісний, а в’язнів три рази за тиждень змушували постувати. Це теж могло б послужити Дантесові календарем, якби він давно не перестав лічити дні.
Тюремник вилляв юшку і вийшов.
Цього разу Дантес вирішив упевнитися, чи справді його сусіда перестав працювати.
Він почав слухати.
Все було тихо, як і в ті три дні, коли праця призупинилася.
Дантес зітхнув; певне, сусіда остерігався його.
Проте на дусі він не занепав і довбав далі; та, попрацювавши години зо три, натрапив на перепону.
Залізний держак не довбав більше, а ковзав по гладенькій поверхні.
Дантес помацав стіну руками і збагнув, що вперся в платву.
Вона затуляла увесь отвір, що його він зробив.
Тепер треба було копати або нижче, або вище тієї платви.
Нещасний юнак і не подумав, що може трапитися така завада.
— Боже мій, Боже мій! — вигукнув він. — Я так благав тебе, так сподівався, що ти почуєш мою молитву! Боже, ти забрав у мене волю мого життя, позбавив мене супокою смерті, закликав мене до існування, то змилуйся наді мною, Боже, не дай мені померти у відчаї!