Ці слова прозвучали так, що Дантес відразу їм повірив; більше й не треба було нічого; він підвівся, заховав, як завжди, видовбане з муру сміття і посунув ліжко до стіни.
А потім увесь поринув у своє щастя. Тепер він таки не буде сам; а, може, й утекти поталанить. Якщо він залишиться у в’язниці, у нього все ж таки буде друг; поділене ув’язнення — то вже половина ув’язнення. Скарги, що їх виголошують разом, — майже молитви, а молитви, які промовляють удвох, — майже благодать.
Цілий день Дантес ходив туди-сюди своєю камерою. Радість не давала йому спокою. Часом він сідав на ліжку, притуляючи долоню до грудей. Від найменшого гамору в коридорі він підбігав до дверей. Весь час його охоплював страх, щоб його не розлучили з тим чоловіком, якого він не знав, та вже любив, як друга. І він вирішив: якщо тюремник відсуне ліжко і нахилиться, щоб роздивитися діру, він розтрощить йому голову камінцем, що на ньому стоїть глечик із водою.
Йому ухвалили смертний вирок, він це знав; та хіба не вмирав він од туги й відчаю тієї миті, коли почув той чарівний стукіт, що повернув його до життя?
Увечері прийшов наглядач. Дантес лежав на ліжку; йому здавалося, ніби отак він ліпше охороняє недороблену діру. Либонь, він якось химерно зиркнув на тюремника, бо той кинув йому:
— Що, знову з глузду з’їхали?
Дантес не відповів — боявся, що його зрадить тремтіння в голосі. Наглядач вийшов, похитуючи головою.
Як настала ніч, Дантес почав сподіватися, що його сусіда скористається цим, та він помилився: ніч минула, жодним шерехом не заспокоївши його гарячкового очікування. Проте вранці, після відвідин тюремника, відсунувши ліжко від стіни, він почув три розмірені удари; він упав навколішки.
— Це ви? — запитав він. — Я тут.
— Наглядач пішов? — запитав голос.
— Пішов, — відказав Дантес, — і прийде аж увечері; у нас є дванадцять годин.
— То можна діяти? — запитав голос.
— Авжеж, хутчій, негайно, благаю вас!
І тієї ж миті земля, що на неї спирався обома долонями Дантес, провалилася під ним; він відскочив, і купа землі та камінців посипалася в яму, що зазяяла під отвором, якого він видовбав. Тоді з темної ями, глибини якої він не міг виміряти оком, з’явилася голова, плечі й нарешті вся людина, що досить спритно вилізла з пролому.
XVI. Італійський учений
Дантес обнявся з цим новим другом, що його він так давно і нетерпляче очікував, і попровадив до вікна, щоб кволе світло, яке промикалося до камери, могло осяяти його всього.
То був невисокий чоловік, із чубом, що посивів не так від старості, як від горя, із проникливими очима, що ховалися під густими шпакуватими бровами, і з чорною ще бородою, що сягала до середини грудей; худорба його лиця, поораного глибокими бганками, сміливі й виразні риси виказували в нім людину, що звикла застосовувати радше свою духовну снагу, ніж фізичну силу. Його чолом котився піт. Що ж до його вбрання, то не було ніякої змоги вгадати його первісний крій — від нього лишилося тільки рам’я.
На вигляд йому здавалося не менше шістдесяти п’яти років, порухи його були ще досить енергійні, щоб припустити, що причина його кволості не вік, що, може, він не такий старий і тільки зморений довгим ув’язненням.
Мабуть, йому приємна була захоплена радість юнака; здавалося, його мертва душа на мить зігрілася й відтанула, зустрівшись із полум’яною душею Дантеса. Він тепло подякував йому за щиру зустріч, хоч і страшенно був розчарований, бо знайшов тільки ще одну в’язницю там, де хотів знайти волю.
— Спершу, — сказав він, — гляньмо, чи не можна приховати від наших сторожів сліди мого підкопу. Весь майбутній наш спокій залежить від цього.
Він нагнувся до отвору, підняв камінь і без особливих зусиль, попри його вагу, вставив на колишнє місце.
— Ви дістали цей камінь досить неохайно, — похитавши головою, зауважив він. — Хіба у вас немає знаряддя?
— А у вас є? — зачудовано спитався Дантес.
— Я дещо змайстрував собі. Крім терпуга, у мене є все, що треба: долото, кліщі, лом.
— Хотів би я поглянути на ці плоди вашого терпіння і мистецтва, — сказав Дантес.
— Прошу вас, ось долото.
І він показав залізну стягу, міцну і гостру, із буковим держаком.
— З чого ви її зробили? — поспитався Дантес.
— Із клямри мого ліжка. Цим знаряддям я прокопав собі шлях, яким прийшов сюди, майже п’ятдесят футів.
— П’ятдесят футів! — із жахом вигукнув Дантес.
— Тихіше, юначе, тихіше; під дверима у в’язнів часто підслуховують.