— Таж вони знають, що я сам.
— Усе одно.
— І ви кажете, прокопали собі лаз у п’ятдесят футів?
— Еге ж, десь така відстань відокремлює мою камеру від вашої; тільки я хибно вирахував криву, бо не було геометричних приладів, щоб встановити масштаб; замість сорока футів за еліпсом виявилося п’ятдесят. Я гадав, як уже й казав вам, дістатися до зовнішнього муру, пробити його і кинутися в море. Я довбав нарівні з коридором, куди виходить ваша камера, замість того, щоб пройти під ним; усе пропало марно, бо коридор провадить у двір, де повно вартових.
— Це правда, — сказав Дантес, — та коридор іде тільки уздовж одного боку моєї камери, а в неї чотири боки.
— Авжеж, але оцю стіну утворює скеля; десять гірників з усіма необхідними знаряддями проб’ють цю стіну насилу за десять років; та стіна впирається в підмурок комендантового приміщення; через неї ми потрапимо до льоху, що замикається на ключ, і нас зловлять; а ця стіна виходить... Зачекайте, куди ж вона виходить?
У тій стіні була пробита бійниця, крізь яку промикалося світло; звужуючись, вона ішла крізь товщу стіни; у неї не пролізла б і дитина, проте її захищали ряди залізних штаб, тож найпідозріливіший наглядач не міг остерігатися втечі. Поставивши запитання, гість підсунув стола до вікна.
— Вилазьте на стіл, — сказав він Дантесові.
Дантес послухався, заліз на стіл і, вгадавши намір друга, уперся спиною в мур і підставив обидві долоні.
Тоді той дідуган, що прозивав себе номером своєї камери й достеменного імені якого Дантес ще не знав, меткіше, ніж від нього можна було сподіватися, зі спритністю кота чи ящірки заліз спершу на стіл, потім зі стола на Дантесові долоні, а звідти на його плечі; зігнувшись, бо низьке склепіння заважало йому випростатися, він просунув голову поміж штабами і глянув униз.
— Ого! — сказав він.— Я так і думав.
І спустився з Дантесових пліч на стіл, а зі столу плигнув на долівку.
— Що там? — занепокоєно спитав Дантес, плигнувши додолу вслід за ним.
Дідуган замислився.
— Авжеж, — сказав він. — Так воно і є; четверта стіна вашої камери виходить на зовнішню галерею, щось на кшталт кружного хідника, де ходять патрулі і стоять чатові.
— Ви певні цього?
— Я бачив ківер вояка і кінчик його рушниці; тим-то я і відхилився, щоб він мене не помітив.
— І що ж? — запитав Дантес.
— Ви самі бачите, через вашу камеру втекти неможливо.
— То що ж тоді? — провадив Дантес.
— Тоді, — сказав дідуган, — дійся воля Божа!
І вираз глибокої покірності ліг на його чоло.
Дантес із захватом глянув на чоловіка, що так спокійно відмовлявся від надії, яку він плекав стільки літ.
— Тепер скажіть мені, хто ви? — запитав Дантес.
— Що ж, нехай буде так, якщо ви ще хочете цього тепер, коли я нічим не можу бути вам корисний.
— Ви можете розрадити мене і підтримати, бо ви здаєтеся мені надзвичайно сильною людиною.
В’язень гірко всміхнувся.
— Я абат Фаріа, — сказав він, — і сиджу в замку Іф, як ви знаєте, з 1811 року, та передніше я збув три роки у Фенестрельській фортеці. У 1811 році мене перевели з П’ємонта до Франції. Тут я дізнався, що доля, тоді, здавалося б, покірна імператорові Наполеону, послала йому сина і що того сина ще в колисці назвали римським королем. Тоді я не передбачав того, що дізнався від вас, не уявляв, що за чотири роки цього велетня повалять. Хто ж тепер владарює у Франції? Наполеон ІІ?
— Ні, Людовік ХVІІІ.
— Людовік ХVІІІ, брат Людовіка ХVІ! Недовідомі шляхи промислу Божого. Із якою метою понизив він того, кого сам-таки звеличив, і звеличив того, кого понизив?
Дантес очей не зводив із чоловіка, який, забувши про свою лиху долю, міркував над світовою долею.
— Так, так, — провадив той, — як і в Англії: після Карла І Кромвель; після Кромвеля — Карл ІІ, і, може, після Якова ІІ — якийсь свояк чи інший родич, якийсь принц Оранський; колишній штатгальтер стане королем, і тоді знову — поступки народові, конституція, воля! Ви це ще побачите, юначе, — сказав він, обертаючись до Дантеса і дивлячись на нього натхненним поглядом палаючих очей, які бували, мабуть, лише у пророків. — Ви ще молодий, ви це побачите!
— Еге ж, якщо вийду звідси.
— Правда ваша, — відказав абат Фаріа. — Ми в ув’язненні, бувають хвилини, коли я про це забуваю і думаю, що вільний, тому що погляд мій просягає крізь в’язничні мури.
— Але за що ж вас запроторили сюди?
— Мене? За те, що я в 1807 році мріяв про те, що хотів здійснити Наполеон у 1811 році; за те, що я, мов той Мак’явеллі, замість дрібних князівств, що існують в Італії, тих, що ними орудують слабкі деспоти, хотів бачити єдину велику державу, цілісну і могутню; за те, що мені здалося, ніби я знайшов свого Чезаре Борджіа в коронованому йолопові, який удавав, ніби згоден зі мною, щоб легше зрадити мене. То був задум Александра VI і Климентія VII; він приречений на невдачу, вони марно бралися до його втілення, і навіть Наполеон не міг завершити його; справді, якесь прокляття висить над Італією!