— Коридор, який ви перетнули, тягнеться в тому ж напрямку, що й зовнішня галерея?
— Так.
— Поміж ними має бути кроків п’ятнадцять.
— Щонайбільш.
— Так ось: від середини коридору ми продовжимо шлях під прямим кутом. Цього разу ви зробите розрахунок ретельніше. Ми виліземо на зовнішню галерею, уб’ємо чатового і втечемо. Для цього потрібна лише мужність, вона у вас є, і сила, якої в мене доста. Не кажу про терпіння: ви вже засвідчили своє, а я постараюся довести своє.
— Зачекайте, — сказав священик, — ви не знаєте, яка моя мужність і до чого можу я прикласти мою силу. Терпіння в мене, мабуть, достатньо; щоранку брався я до нічної праці і щоночі до денної. Але тоді мені здавалося, — вслухайтеся в мої слова, юначе, — що я слугую Богові, намагаючись звільнити одне з його створінь, що невинне і не мало бути засуджене.
— А зараз хіба не так само? — запитав Дантес. — Чи відтоді, як ми зустрілися, ви вже визнали себе винним?
— Ні, я не хочу стати ним. Досі я мав справу лише з речами, а ви пропонуєте мені мати її з людьми. Я міг проламати мур і знищити східці, але я не стану пробивати груди і знищувати людське життя.
Дантес із подивом глянув на нього.
— Як? — вигукнув він. — Якби ви могли врятуватися, такі міркування утримали б вас?
— А ви самі, — запитав Фаріа, — чому не вбили тюремника ніжкою від стола, не перебралися в його одяг і не намагалися втекти?
— Тому що таке не спало мені на думку, — відказав Дантес.
— Тому що природа заклала у вас відразу до вбивства, — таку відразу, що ви навіть про це не подумали, — провадив священик. — У простих і дозволених справах наші спонуки провадять нас прямим шляхом. Тигрові, що народився для розливу крові, бо це його справа, його призначення, потрібне лиш одне: щоб нюх дав йому знати про наближення здобичі. Він відразу ж кидається на неї й роздирає на кавалки. Це його інстинкт, і він йому скоряється. Та людині, навпаки, кров огидна; не закони суспільства забороняють нам убивати, а закони природи.
Дантес збентежився. Слова абата пояснили йому те, що несвідомо відбувалося в його голові чи радше в його душі, бо декотрі думки народжуються в мізках, а декотрі у серці.
— Крім того, — провадив Фаріа, — просидівши у в’язниці дванадцять років, я подумки перебрав усі славетні втечі. І побачив, що дуже рідко зазнавали вони успіху. Щасливі втечі, які закінчували цілковитим успіхом, це ті, що про них довго міркували, ті, що поволі готувалися. Так герцог Бофор утік із Венсенського замку, абат Дюбуа з Фор-Левека, а Лятюд із Бастилії. Є іще випадкові втечі, і вони найліпші, повірте мені, зачекаймо сприятливої нагоди і, якщо вона трапиться, скористаймося нею.
— Ви могли чекати, — зітхнувши, сказав Дантес, — ви щохвилини переймалися вашою довгою працею, а коли вона не розважала, то вас тішила надія.
— Я переймався не тільки цим, — сказав абат.
— Що ж ви робили?
— Писав або навчався.
— То вам дають папір, пера і чорнило?
— Ні, — сказав панотець, — та я роблю їх сам.
— Ви робите папір, пера і чорнило? — перепитав Дантес.
— Авжеж.
Дантес глянув на старого абата із захватом; та він ще не дуже вірив його словам. Фаріа помітив, що він сумнівається.
— Коли ви прийдете до мене, — сказав він, — я покажу вам цілий твір, плід усіх думок, пошуків і роздумів мого життя, я обдумував цей твір у затінку Колізею в Римі, біля підніжжя колони святого Марка у Венеції, на берегах Арно у Флоренції, не підозрюючи, що мої тюремники нададуть мені доста вільного часу написати його в камері замку Іф. Це «Трактат про можливість єдиної монархії в Італії». Він помістився у грубому томі ін-кварто.
— І ви написали його?
— На двох сорочках. Я винайшов речовину, що робить полотно гладеньким і щільним, як пергамент.
— То ви хімік?
— Трохи. Я знав Лавуазьє і дружив з Кабанісом.
— Але ж для такої праці вам потрібні були історичні матеріали. У вас були книги?
— У Римі в мене була бібліотека, п’ять тисяч книг. Читаючи й перечитуючи їх, я упевнився, що сто п’ятдесят добре вибраних праць можуть дати якщо не цілковитий підсумок людського знання, то принаймні все, що корисно знати людині. Я присвятив три роки життя вивченню цих ста п’ятдесяти книжок і знав їх майже напам’ять, коли мене заарештували. У в’язниці, трохи напруживши пам’ять, я їх усі попригадував. Я міг би вам прочитати на пам’ять Фукідіда, Ксенофонта, Плутарха, Тита Лівія, Тацита, Страду, Йорнанда, Данте, Монтеня, Шекспіра, Спінозу, Мак’явеллі й Боссюе. Я вам називаю тільки чільних.