— Ось гляньте, — сказав Фаріа.
І він показав Дантесові паличку дюймів із шість завдовжки, до якої прив’язаний був забруднений чорнилом хрящик од риби; він був гострий і розщеплений, як і звичайне перо.
Дантес розглянув перо і почав шукати очима знаряддя, яким його так добре загострили.
— Ви шукаєте ножика? — запитав Фаріа. — Це моя гордість. Я зробив і його, і того великого ножа зі старого залізного підсвічника.
Ножик різав мов бритва, а в ножа була ще та перевага, що міг бути й ножем, і кинджалом.
Дантес розглядав усі ті речі з такою самою допитливістю, із якою часом розглядав у марсельських крамничках дивовижні знаряддя, зроблені дикунами і привезені з південних островів капітанами далекого плавання.
— Що ж до чорнила, — сказав Фаріа, — то ви знаєте, з чого я його робив; я виготовляю його, як настане потреба.
— Дивує мене лиш одне, — сказав Дантес, — як вам вистачило часу на цю працю.
— Та я й уночі працював, — сказав Фаріа.
— Уночі? Ви що, бачите в пітьмі, мов той кіт?
— Ні, та Бог дав людині розум, що заступає недосконалість органів чуття; я створив собі освітлення.
— Як?
— Із яловичини, яку мені дають, я зрізую сало, розтоплюю й видобуваю смалець; ось мій світильник.
І він показав Дантесові каганця, який скидався на ті, що ними освітлюють вулиці в урочисті дні.
— А вогонь?
— Ось два кремені й трут, я зробив його з клаптя сорочки.
— А сірники?
— Я сказав, що в мене нашкірна хвороба, і попросив сірки; її мені дали.
Дантес поклав усі ті речі на стіл і опустив голову, приголомшений упертістю й силою цього розуму.
— Це ще не все, — сказав Фаріа, — адже не слід ховати всі свої скарби в одному місці.
Вони поклали камінь на місце; абат посипав його попелом і розтер його ногою, щоб не видно було, що камінь виймали; потім підійшов до ліжка й відсунув його.
За узголів’ям був отвір, майже герметично затулений каменем; у тій дірі лежала мотузяна драбина футів тридцять завдовжки. Дантес посмикав її; вона могла витримати хоч яку вагу.
— Де ви дістали мотузка для цієї пречудової драбини? — запитав він.
— Я сплів її з моїх сорочок, а потім із простирадл, які я розсотував три роки, поки сидів у Фенестрелі. Коли мене переводили сюди, я примудрився прихопити із собою заготовлений матеріал; тут я працював далі над ним.
— І ніхто не помітив, що ваші простирадла не підшиті?
— Я їх зашивав.
— Чим?
— Ось цією голкою.
І священик дістав з-під свого лахміття довгу й гостру риб’ячу кістку з просиленою в неї ниткою.
— Річ у тому, — сказав він, — що спершу я хотів розпиляти ґрати і тікати вікном, воно трохи ширше, ніж ваше, як бачите; я його ще розширив би перед втечею; та я помітив, що воно виходить на внутрішній двір, і відмовився від цього наміру. Проте я зберіг драбину на той випадок, якби, як я вже казав, мені трапилася нагода непередбаченої втечі.
Та Дантес розглядав драбину і думав зовсім про інше. У голові його промайнула нова думка. Може, цей чоловік, такий розумний, винахідливий, учений, розбереться в його лихові, що завжди було для нього огорнуте пітьмою.
— Про що ви думаєте? — запитав абат, що взяв Дантесову замисленість за найвищий ступінь захвату.
— По-перше, яку величезну силу розуму витратили ви, щоб сягнути мети. А що здійснили б ви на свободі!
— Може, і нічого. Розтринькав би свій розум на дрібниці. Тільки лихо розкриває таємні скарби людського розуму; для того, щоб порох вибухнув, його треба стиснути. В’язниця зосередила всі мої здібності, розсіяні в різних напрямах; вони зіткнулися у тісному просторі, — а ви знаєте, що від зіткнення тут народжується електрика, з електрики блискавка, із блискавки світло.
— Та де там, нічого я не знаю! — відказав Дантес, пригніченим своїм невіглаством. — Декотрі ваші слова позбавлені для мене будь-якого глузду. Яке щастя бути таким ученим, як ви оце!
Абат усміхнувся.
— Але ви ще про щось подумали?
— Так.
— Про одне ви мені сказали, а про друге?
— Друге ось що: ви розповіли мені про своє життя, а мого не знаєте.
— Ваше життя ще таке коротке, що не може містити в собі важливих подій.
— Воно містить величезне лихо, — відказав Дантес. — Лихо, якого я нічим не заслужив. І я хотів би, щоб ніколи більше не блюзнити на Бога, упевнитися в тому, що в моєму лихові винні люди.
— То ви вважаєте себе невинним у тому злочині, який за вами визнають?