Абат стенув плечима.
— Ясно як білий день, — сказав він, — і треба ж бути таким простодушним, щоб відразу не здогадатися.
— То ви гадаєте?.. — вигукнув Дантес. — Ох і підлота!
— Який почерк був у Данґляра?
— Дуже гарний і виразний, із нахилом праворуч.
— А яким почерком написаний був той виказ?
— Із нахилом ліворуч.
Абат усміхнувся.
— Зміненим!
— Почерк настільки твердий, що навряд чи він був змінений.
— Зачекайте, — сказав абат.
Він узяв перо чи радше те, що прозивав пером, умочив у чорнило й написав лівою рукою, на полотні, що заступало папір, перші рядки доносу.
Дантес перелякано сахнувся і з острахом глянув на абата.
— Неймовірно! — вигукнув він. — Цей почерк так скидається на той!
— Донос написано лівою рукою. А я зробив цікаве відкриття, — провадив абат.
— Яке?
— Усі почерки правої руки різні, а почерки лівої всі схожі.
— Ви все вивчили!.. Усе ви знаєте!
— Продовжуємо?
— Так, так!
— Переходимо до другого запитання.
— Слухаю вас.
— Треба було комусь, щоб ви не одружилися з Мерседес?
— Так, одному хлопцеві, що кохав її.
— Його ім’я?
— Фернан.
— Ім’я іспанське.
— Він каталянець.
— Вважаєте, він міг написати виказ?
— Ні, він ударив би мене ножем, та й годі.
— Так, це в іспанському дусі: убивство, та не підлість.
— Та він і не знав подробиць, змальованих у доносі.
— Ви нікому про них не розповідали?
— Нікому.
— Навіть нареченій?
— Навіть їй.
— То це Данґляр.
— Тепер я певен цього.
— Зачекайте... Знайомий був Данґляр із Фернаном?
— Ні... так... Згадав!
— Що?
— За день до мого весілля вони сиділи за одним столом у шинку татуся Памфіля. Данґляр був приязний і веселий, а Фернан блідий і збентежений.
— Їх було тільки двоє?
— Ні, з ними сидів третій, мій добрий приятель! Либонь, він і познайомив їх... кравець Кадрус. Та він був уже добряче напідпитку... Зачекайте... зачекайте... І як не згадав я цього раніш! На столі, за яким вони пиячили, стояла чорнильниця, лежав папір і пера... — Дантес провів долонею по чолу. — Ох, падлюки, падлюки!
— Хочете дізнатися ще щось? — усміхнувшись, запитав абат.
— Так, так, ви все так розбираєте, так ясно все бачите! Я хочу знати, чому мене допитували тільки два рази, чому мене звинуватили без суду?
— Це вже складніше, — відказав абат. — Шляхи правосуддя темні й загадкові, у них тяжко розібратися. Простежити поведінку обох ваших ворогів було дитячою грою, а тепер вам доведеться давати мені найточніші покази.
— Будь ласка, запитуйте. Ви знаєте моє життя ліпше, ніж я сам.
— Хто вас допитував? Королівський прокурор, його помічник чи слідчий?
— Помічник.
— Молодий чи старий?
— Молодий, років двадцять сім.
— Ага, ще не зіпсований, та вже амбітний, — сказав абат. — Як він із вами поводився?
— Радше лагідно, ніж суворо.
— Ви все йому розповіли?
— Усе.
— Поведінка його мінялася під час допиту?
— На одну мить, коли він прочитав листа, що був доказом проти мене, він, здавалося, був приголомшений моїм лихом.
— Вашим лихом?
— Так.
— І ви певні, що він побивався саме над вашим лихом?
— Принаймні він дав очевидний доказ свого співчуття.
— Який саме?
— Він спалив єдиний доказ, що міг мені зашкодити.
— Який? Донос?
— Ні, листа.
— Ви певні цього?
— Це сталося на моїх очах.
— Тут щось не те. Здається, цей помічник прокурора ще гірший негідник, ніж можна припустити.
— Їй-богу, мене аж дрижаки беруть! — сказав Дантес. — Невже світ населений тільки тиграми і крокодилами?
— Так, але двоногі тигри й крокодили набагато небезпечніші, ніж ті.
— Будь ласка, продовжуйте!
— Що ж, як хочете... То, кажете, він спалив листа?
— Так, і додав: «Бачте, проти вас є тільки цей доказ, і я знищив його».
— Надто вже шляхетний цей учинок, а тому неприродний.
— Ви так гадаєте?
— Я певен. Кому був той лист?
— Панові Нуартьє, у Парижі, вулиця Кок-Ерон, номер тринадцять.
— А ви не гадаєте, що помічник прокурора міг бути зацікавлений у тому, щоб той лист зник?
— Може, і так. Він декілька разів змушував мене пообіцяти, наче для моєї ж користі, не казати нікому про того листа і взяв із мене клятву, що я ніколи не промовлю імені, що написане на конверті.