— А хіба філософії не можна навчитися?
— Філософії не вчаться; філософія — це поєднання набутих знань і високого розуму, що їх застосовує; філософія — це осяйна хмара, що на неї ступив Христос, коли вознісся на небо.
— Чому ж ви будете навчати мене спершу? — запитав Дантес. — Мені кортить хутчій розпочати, я прагну знання.
— Усьому! — відказав абат.
Того ж вечора бранці склали навчальний план і наступного дня почали виконувати його. У Дантеса була дивовижна пам’ять, і він був дуже тямущий; математичний лад його розуму допомагав йому засвоювати все шляхом обчислення, а моряцький романтизм пом’якшував надмірну прозаїчність доведень, що зводилися до сухих чисел і простих ліній; крім того, він уже знав італійську і почасти новогрецьку, якої навчився під час своїх мандрівок на Схід. За допомогою цих двох мов він незабаром збагнув устрій решти і за півроку почав уже розмовляти іспанською, англійською й німецькою.
Може, тому, що наука була для нього розвагою, яка заступала свободу, може, тому, що він, як ми упевнилися, умів дотримуватися свого слова, принаймні він, як і пообіцяв абатові, не балакав більше про втечу, і дні пливли для нього швидко і змістовно. За рік це вже була інша людина.
Що ж до абата Фаріа, то, попри розвагу, якою було для нього Дантесове товариство, він ставав дедалі похмурішим. Здавалося, якась невідступна думка переслідувала його: то він поринав у глибоку задуму, тяжко зітхав, то раптом схоплювався на ноги і, згорнувши руки на грудях, годинами ходив камерою.
Якось він раптом зупинився і вигукнув:
— Якби ж не вартовий!
— Буде він чи ні, це залежить від вас, — відказав Дантес, що читав абатові думки, наче його череп був зі скла.
— Я вже сказав вам, що вбивство мені огидне!
— Та це вбивство, якщо воно здійсниться, буде вчинене з інстинкту само–збереження, для самозахисту.
— Усе одно не можу.
— Проте ви думаєте про це?
— Весь час, — прошепотів панотець.
— І ви знайшли спосіб?
— Знайшов, якби на галерею поставили чатового, що був би сліпий і глухий.
— Він буде і сліпий, і глухий, — відказав Едмон із твердістю, що злякала абата.
— Ні, ні, — вигукнув він, — це неможливо!
Дантес хотів провадити далі ту розмову, та абат похитав головою і не відповів.
Минули три місяці.
— Ви дужий? — запитав якось Дантеса абат.
Дантес замість відповіді взяв долото, зігнув його підковою і знову випростав.
— Дасте слово честі, що заб’єте чатового лише зі скрайньої необхідності?
— Даю.
— Тоді ми можемо виконати ваш намір, — сказав священик.
— А скільки потрібно буде часу, щоб його виконати?
— Понад рік.
— І можна братися до праці?
— Хоч і зараз.
— Ось бачте, ми згаяли цілий рік! — вигукнув Дантес.
— Згаяли, кажете?
— Ох, вибачте мені, заради Бога! — зашарівшись, вигукнув Дантес.
— Та годі вже, — сказав абат. — Людина завжди лише людина, а ви ще й одна з найліпших, яких я знав. То слухайте, ось мій план.
І абат показав Дантесові креслення, яке він зробив; то був план його камери, Дантесової буцергарні й лазу, що з’єднував їх. Посередині того лазу відгалужувався бічний хід, як ті, що прокладаються в копальнях. Цей бічний хід закінчувався під галереєю, де ходив чатовий; тут слід було зробити широку виямку, підриваючи і розхитуючи одну з плит, що утворювали долівку галереї: потрібної хвилини плита осяде під вагою вояка, він провалиться у виямку; приголомшений падінням, він не зможе боронитися, і тієї миті Дантес накинеться на нього, скрутить, заткне йому пельку, і обидва бранці вилізуть через вікно галереї, спустяться зовнішнім муром за допомогою мотузяної драбини й утечуть.
Дантес заплескав долонями, і очі його засяяли радістю; план був такий простий, що неодмінно мав удатися.
Того ж таки дня наші копачі взялися до праці; трудилися вони запопадливо, адже та праця настала після довгого відпочинку і, либонь, улягала заповітному бажанню кожного з них.
Вони невтомно копали, кидаючи працю лише о тій порі, коли мусили повертатися до своїх камер і чекати на повернення тюремника. Утім, вони вже здалеку навчилися розрізняти його ходу, і жодного з них ні разу не застукали на гарячому. Щоб земля, яку вони вийняли з нового підкопу, не завалила їхній лаз, вони викидали її потроху і з неймовірною обачністю крізь вікно Дантесової чи абатової камери; її ретельно розтирали на порох, і нічний вітер її розвіював дощенту.
Понад рік збули вони за тією працею, яку виконували долотом, ножем і дерев’яним ломом; упродовж того року священик навчав Дантеса, розмовляв із ним то тією, то тією мовою, розповідав йому історію народів і тих великих постатей, що вряди-годи залишають по собі блискучий слід, який називають славою. До того ж, абат, як світська людина, що належала до найвищих кіл, у поведінці своїй зберігав якусь сумовиту величавість; завдяки вродженій перейнятливості Дантес зумів засвоїти вишукану чемність, якої йому бракувало, і шляхетні манери, яких набувають зазвичай лише у спілкуванні з найвищими класами або в товаристві освічених людей.