Той уже отямився, та лежав непорушно, бо геть знесилився.
— Я вже гадав, що більше не побачу вас, — сказав він Едмонові.
— Чому? — запитав той. — Хіба ви боялися померти?
— Ні, але все готово для втечі, і я думав, що ви втечете.
Від обурення Дантес аж почервонів.
— Без вас! — вигукнув він. — Невже ви і справді подумали, що я здатний до такого?
— Тепер бачу, що помилявся, — відказав недужий. — Ох, який я кволий, розбитий, знищений!
— Не піддавайтеся відчаю, сили відновляться, — сказав Дантес, сідаючи біля абатового ліжка і беручи його за руки.
Панотець похитав головою.
— Востаннє, — сказав він, — напад тривав півгодини, а потім мені закортіло їсти, і я звівся на ноги без сторонньої допомоги, а сьогодні не можу поворухнути ні ногою, ні рукою; голова тяжка, що свідчить про крововилив у мозок. Як буде третій напад, мене вразить параліч або ж я помру.
— Ні, ні, заспокойтеся, ви не помрете; третій напад, якщо і буде, застане вас на волі. Там ми вас вилікуємо, як цього разу, а навіть ліпше, адже у нас буде все необхідне.
— Друже мій, — відказав абат, — не обманюйте себе, цей напад засудив мене на вічне ув’язнення: для втечі треба вміти ходити...
— То й що? Ми зачекаємо тиждень, місяць, два місяці, якщо потрібно; тим часом сили до вас повернуться; ми можемо самі обрати день і годину. Щойно ви відчуєте, що можете плавати, ми відразу ж утікаємо.
— Мені вже не плавати, — відказав Фаріа, — ця рука паралізована, і не на один день, а назавжди. Зведіть її, і ви побачите, яка вона тяжка.
Дантес підняв руку недужого, і вона впала, мов камінь. Він зітхнув.
— Упевнилися, Едмоне? — запитав Фаріа. — Повірте мені, я ж бо знаю, що кажу. Від першого нападу моєї недуги я не переставав думати про неї. Я чекав її, бо вона спадкова у мене — батько мій помер від третього нападу, дід теж. Лікар, що дав мені рецепт настою, а це не хто інший, як сам славетний Кабаніс, напророкував мені таку саму долю.
— Лікар помиляється, — вигукнув Дантес, — а параліч ваш не завадить нам: я завдам вас на плечі й попливу разом із вами.
— Дитино, — сказав абат, — ви моряк, ви досвідчений плавець, то ви мусите знати, що людина з таким тягарем недалеко запливе у морі. Облиште тішитися порожніми надіями, яким не вірить навіть ваше добре серце. Я залишуся тут, аж виб’є годину мого звільнення, смертну годину. А ви рятуйтеся, утікайте! Ви молодий, спритний і дужий; не дивіться на мене, я повертаю вам ваше слово честі.
— Гаразд, — сказав Дантес. — Тоді я залишаюся.
Він підвівся і врочисто простягнув руку над абатом.
— Кров’ю Христовою присягаюся, що не покину вас до самісінької вашої смерті.
Фаріа поглянув на юнака, такого шляхетного, великодушного і безпосереднього, і на обличчі його, одухотвореному найчистішою відданістю, прочитав щирість його любові і щиросердість його клятви.
— Добре, — сказав він, — я приймаю вашу жертву. Дякую.
І простягнув Едмонові руку.
— Може, ваша безкорисна відданість здобуде винагороду, — сказав він, — та оскільки я не можу, а ви не хочете піти звідси, то нам треба загорнути лаз під галереєю. Чатовий може звернути увагу на дудоніння й погукати наглядачів; тоді все відкриється, і нас розлучать. Ідіть і візьміться до цього діла, в якому, на жаль, я вже не можу вам допомогти. Використайте на це всеньку ніч, якщо треба, і повертайтеся завтра вранці після обходу. Мені треба сказати вам одну дуже важливу річ.
Дантес потиснув долоню абата, який заспокоїв його усмішкою, і слухняно та шанобливо покинув свого давнього друга.
XVIII. Скарби панотця Фаріа
Увійшовши вранці до камери свого товариша по ув’язненню, Дантес побачив, що абат сидить на ліжку. Обличчя його було спокійне; сонячний промінь, що просягав крізь вузьке вікно, падав на клапоть паперу, що його він тримав у лівій руці, бо правою, як пам’ятає читач, він не міг і поворухнути; папір той довго зберігався у вигляді туго згорнутої рурки і, певне, тому погано розкручувався.
Священик мовчки показав Дантесові на папір.
— Що це таке? — запитав Дантес.
— Придивіться добре, — усміхнувшись, відказав абат.
— Та я добре дивлюся, — сказав Дантес, — і бачу тільки обгорілу цидулку, де якимось чудернацьким чорнилом накреслені готичні літери.
— Ця цидулка, друже мій, — сказав Фаріа, — тепер я можу все вам відкрити, бо випробував вас, — цей папірець — мій скарб, половина якого від цієї хвилі належить вам.