Побачивши різного роду документи, акти, угоди, пергаменти, що лишилися після отруєного кардинала і зберігалися в родинному архіві, я теж почав розбирати ці величезні паки паперів, як їх розбирали до мене двадцять слуг, двадцять управителів, двадцять секретарів. Попри терплячі й ретельні пошуки, я геть нічого не знайшов. А я ж багато читав, навіть написав детальну, мало не за днями, історію роду Борджіа, лише задля того, щоб дізнатися, чи не примножилися їхні скарби зі смертю мого Чезаре Спади, і виявив, що поповнилися вони лише майном кардинала Роспільйозі, його товариша в нещасті.
Я був майже певен, що спадщина кардинала не дісталася ні його родині, ані Борджіа, і перебуває без власника, як ото скарби арабських казок, що лежать у землі під охороною духа. Я вивчав, підраховував, перевіряв тисячу разів прибутки і видатки родини Спада за останні триста років; усе було даремно; я залишався у невіданні, а граф Спада в убозтві.
Мій покровитель помер. Обернувши майно в довічну ренту, він лишив по собі тільки родинний архів, бібліотеку на п’ять тисяч томів і той славетний молитовник. Усе це він заповів мені та ще тисячу римських екю готівкою, за умовою, щоб я щороку служив панахиду по ньому і склав родовідне дерево й історію його фамілії, що я точнісінько й виконав...
Терпіння, любий Едмоне, ми наближаємося до краю.
У 1807 році, за місяць до мого арешту і за два тижні після графової смерті, двадцять п’ятого грудня (ви зараз зрозумієте, чому це число лишилося в моїй пам’яті), я втисячне рахував папери, яким давав лад. Палац продали, і я збирався переселитися з Рима до Флоренції з усім моїм майном, що складалося з дванадцяти тисяч ліврів, бібліотеки і славетного молитовника. Зморений запопадливою працею й почуваючи якусь млявість після надміру щедрого обіду, я опустив голову на руки й заснув. Була третя пополудні.
Коли я прокинувся, дзиґар вибив шосту.
Я звів голову; довкруги було темно. Я подзвонив, щоб принесли світло, та ніхто не відгукнувся. Тоді я вирішив допомогти ділу сам. До того ж мені слід було звикати до способу життя філософа. Однією рукою я взяв сірника, а другою, оскільки сірників у коробці не виявилося, почав шукати якогось папірця, щоб запалити його в коминку, де ще танцював пломінець, я боявся взяти в пітьмі якийсь цінний документ замість непотрібного клаптика паперу, аж згадав, що у славетному молитовнику, що був тут-таки на столі, замість закладинки лежить пожовклий аркуш, що його старанно зберегли спадкоємці. Я намацав того непотрібного папірця, зіжмакав його і підніс до полум’я.
І раптом, наче за помахом чарівної палички, у міру того, як розгорявся вогонь, на білому папері почали проступати жовтуваті літери; мені стало страшно: я стиснув папір у долонях, погасив полум’я, запалив свічку просто в коминку, із невимовним хвилюванням розгорнув пожмаканого аркуша і впевнився, що ті літери накреслені симпатичним чорнилом, яке виступає тільки тоді, коли його нагріють. Вогонь знищив понад третину цидулки; це та сама, яку ви читали сьогодні вранці. Перечитайте ще раз, Дантесе, а як перечитаєте, я поповню пробіли у словах і у змісті.
І Фаріа переможно подав аркуш Дантесові, який цього разу жадібно прочитав такі слова, написані рудим чорнилом, схожим на іржу:
25 квітня 1498 року, ви
Александром VI і остерігаючись, що він, не
побажає стати моїм спадкоємцем і го
і Бентівольйо, що померли від отрути,
єдиному моєму спадкоємцеві, що я зак
бо він відвідував його зі мною, а саме в
ва Монте-Крісто, всі мої зол
ння, самоцвіти й коштовності; що тільки я
Цінністю до двох міль
знайде його під двадцятою ске
малої східної затоки по прямій лінії. Два отв
в цих печерах; скарб закопано в найдаль
той скарб заповідаю йому й віддаю в ціл
єдиному моєму спадкоємцеві.
25 квітня 149
Чез
— А тепер, — сказав абат, — прочитайте ось іще це.