— Цей скарб належить вам, друже мій, — сказав Дантес, — тільки вам, і я не маю права на нього; я не ваш родич.
— Ви мій син, Дантесе, — вигукнув старий священик. — Ви дитина моєї неволі! Мій сан засудив мене на безшлюбність; Бог послав мені вас, щоб розрадити чоловіка, що не міг стати батьком, і в’язня, що не міг стати вільним.
І Фаріа простягнув Едмонові здорову руку; той зі слізьми обняв старого священика.
XIX. Третій напад
Тепер, коли той скарб, що так довго був предметом роздумів абата Фаріа, міг ощасливити того, кого він полюбив, як рідного сина, він став удвічі дорожчий його серцю; щодня розмовляв він про те незліченне багатство, змальовував Дантесові, скільки добра у сучасному світі можна вчинити друзям, володіючи статком у тринадцять чи чотирнадцять мільйонів; тоді Дантесове обличчя насуплювалося; він згадував про страшну клятву, якою поклявся сам собі, і думав, скільки у сучасному світі, маючи тринадцять чи чотирнадцять мільйонів, можна зробити своїм ворогам.
Панотець не знав острова Монте-Крісто, зате Дантес його знав добре; він часто пропливав повз той острів, що лежав за двадцять п’ять миль від П’янози, поміж Корсикою й Ельбою, і якось навіть зупинявся там. Острів Монте-Крісто завжди був, та й зараз іще залишається пустельний і безлюдний; цей майже конічний бескид, що, мабуть, виринув із морської безодні на поверхню завдяки вулканічному струсові. Дантес креслив абатові план острова, і Фаріа давав йому поради, як розшукати скарб.
Проте Дантес був не так захоплений, як старий священик, а головне, нітрохи не поділяв його певності. Звичайно, тепер він знав, що Фаріа не божевільний, і винахідливість, завдяки якій абат зробив відкриття, що уславило його як навіженця, тільки побільшувала Дантесів захват; та заразом йому не вірилося, що цей скарб, навіть якщо він і справді колись існував, лишився й досі; якщо він не вважав його вигаданим, то принаймні вважав запропащим.
Тим часом наче сама доля захотіла позбавити в’язнів остатньої надії, дати їм на здогад, що їх засудили на довічне ув’язнення; їх спіткало нове лихо: зовнішню галерею, що давно вже мала завалитися, перебудували; полагодили підмурок і заклали величезними брилами отвір, що його вже наполовину засипав Дантес. Якби він не вжив тієї застороги, яку, як ми пам’ятаємо, порадив йому абат, їх спіткало б іще більше лихо: їхні приготування до втечі викрили б і їх, звісно ж, розлучили б.
Отож за ними зачинилися нові двері, ще міцніші й невблаганніші, ніж раніш.
— Ось бачите, — журливо казав Дантес абатові, — Бог хоче, щоб навіть у моїй вірності вам не було моєї заслуги. Я обіцяв вам назавжди лишитися з вами і тепер мимоволі мушу дотримати свого слова. Скарб не дістанеться ні мені, ні вам, і ми ніколи звідси не вийдемо. Утім, справжній скарб, любий друже, не той, що чекав на мене під темними бескидами Монте-Крісто, а це ваша присутність, це наше спілкування по п’ять, по шість годин за день, усупереч нашим тюремникам, це те світло знання, яким ви осяяли мій розум, це чужі мови, що їх ви впоїли в мою пам’ять і що розростаються в ній усіма своїми філологічними розгалуженнями; це науки, що стали для мене такими доступними завдяки глибині моїх знань і ясності принципів, до яких ви їх звели. Ось мій скарб, друже мій, ось як дали ви мені й багатство, і щастя. Повірте мені й утіштеся, це більше на добро мені, аніж барила із золотом і скрині із самоцвітами, навіть якби вони не були примарні, немов ті хмари, що вдосвіта линуть над поверхнею моря і здаються твердим суходолом, та вивітрюються і зникають, коли наближаєшся до них. Бути коло вас якомога довше, слухати ваш проникливий голос, осявати світлом знання свій розум, готуватися до звершення великих і грізних справ, — якщо мені судилося колись вирватися на волю, — назавжди покінчити з відчаєм, якому я піддавався до знайомства з вами, — ось мій скарб; він не примарний; цим достеменним скарбом я зобов’язаний вам, і всі володарі на світі, хоч були б вони й Чезаре Борджіа, не заберуть його в мене.
Отож, час поплив для двох бідолашних бранців якщо і не щасливо, то принаймні досить хутко. Фаріа так довго мовчав про свій скарб, що тепер не переставав балакати про нього. Як він і передбачав, його права рука й нога залишалися паралізовані, і він майже згубив надію самому скористатися скарбом; та він, як і раніше, мріяв, що його молодший товариш вийде із в’язниці або зуміє втекти, і радів за нього.