— Зробіть, як і першого разу, та довго не чекайте. Уся моя снага вже вичерпана, і смерті, — провадив він, показуючи на руку і ногу, що були вражені паралічем, — залишається тільки половина праці. Улийте мені до рота дванадцять крапель цієї рідини замість десяти, і якщо побачите, що я не вертаюся до тями, улийте решту. А тепер допоможіть мені лягти, бо я вже не можу триматися на ногах.
Едмон узяв абата на руки і поклав на ліжко.
— Друже мій, — сказав Фаріа, — ви єдина розрада мого погубленого життя, розрада, яку послало мені небо, хоч і запізно, та все ж таки послало, і я дякую йому за цей неоціненний дарунок, і, розлучаючись із вами, бажаю вам усього того щастя і добробуту, яких ви гідні. Благословляю тебе, сину мій!
Дантес упав на коліна і припав головою до ліжка.
— Та спершу вислухайте уважно, що я вам скажу в ці остатні хвилини: скарб кардинала Спади існує. Милістю Божою для мене вже немає ні відстаней, ні завад. Я бачу його звідси у глибині другої печери, зір мій просягає крізь землю і бачить незліченне багатство. Якщо вам поталанить утекти, то пам’ятайте, що бідолашний абат, якого всі вважали божевільним, мав світлий розум. Поспішайте на Монте-Крісто, заволодійте нашим багатством, утіштеся ним, ви доста натерпілися.
Корчі урвали його мову. Дантес звів голову і побачив, що абатові очі наливаються кров’ю. Здавалося, кривава річка ринула від грудей до голови.
— Прощавайте! Прощавайте! — прошепотів старий священик, ухопивши Едмона за руку. — Прощавайте!
— Ні! Ні! — вигукнув той. — Не покинь нас, Боже, порятуй його!.. На поміч, на поміч!
— Тихше, тихше! — пробелькотів умираючий. — Мовчіть, а то нас розлучать, якщо ви мене порятуєте!
— Правда ваша. Не бійтеся, я порятую вас! Хоч ви й потерпаєте, та, здається, менше, ніж першого разу!
— Помиляєтеся; менше я потерпаю, бо в мене менше лишилося сили для страждання. У вашому віці вірять у життя, вірити і сподіватися — привілей молодості. Але старість ясніше бачить смерть. Ось вона!.. Зближається! Край!.. Ув очах тьмариться!.. Втрачаю притомність! Вашу руку, Дантесе! Прощавайте! Прощавайте!..
І, зібравши рештки сил, панотець звівся на ліжку востаннє.
— Монте-Крісто! — прошепотів він. — Пам’ятайте, Монте-Крісто!
І впав на ліжко.
Напад був страшний: покорчені конвульсіями руки й ноги, набряклі повіки, кривава піна, безтямне тіло — ось що лишилося на тому ложі страждань від розумної істоти, що лежала за хвилю до того.
Дантес узяв каганця і поставив його біля узголів’я на камінь, що стирчав зі стіни; мерехтливе світло кидало химерний відблиск на спотворене обличчя і неживе, задубіле тіло, що лежало перед ним.
Утупившись у нього непорушним поглядом, Дантес безтрепетно чекав тієї хвилини, коли треба буде застосувати рятівний плин.
Урешті він узяв ножа, розціпив зуби, що подавалися легше, ніж минулого разу, відлічив дванадцять крапель і почав чекати; у пляшечці залишалося ще майже удвічі більше від того, що він улив.
Він очікував десять хвилин, чверть години, півгодини — Фаріа й не поворухнувся. Здригаючись усім тілом і відчуваючи, як чуб його став диба, Дантес лічив секунди за калатанням свого серця.
Тоді він вирішив, настала пора випробувати останній засіб: він притулив пляшечку до посинілих абатових вуст і влив у роззявленого рота решту настою.
Трунок справив гальванічну дію: старий священик страшенно сіпнувся, очі його розплющилися, він зітхнув, наче зойкнув, а потім трепетне тіло потроху знову завмерло.
І тільки очі лишилися розплющені.
Минуло півгодини, година, півтори години. Упродовж отих болісних півтори години Едмон, схилившись над своїм другом і притуливши долоню до його серця, відчував, як тіло абата холоне і калатання серця завмирає, стає глухіше і невиразніше.
Аж усе скінчилося; серце здригнулося востаннє, обличчя посиніло; очі лишилися розплющені, та погляд потьмянів.
Була шоста ранку, світало, і бліде сонячне проміння, просягаючи до камери, боролося із тьмяним світлом каганця. Відблиски світла ковзали обличчям небіжчика і деколи здавалося, наче воно живе. Поки тривала ця боротьба світла з пітьмою, Дантес міг ще сумніватися, та коли взяло гору світло, він збагнув, що перед ним лежить мрець.
І тоді нездоланний жах охопив його; він не наважувався потиснути цю мертву долоню, що звисала з ліжка, не наважувався поглянути в ці білі й непорушні очі, що їх він марно силкувався заплющити. Він погасив каганця, ретельно заховав його і хутко побіг звідти, якомога щільніше затуливши плиту у себе над головою.