Та й не можна було вже баритися: незабаром повинен був прийти наглядач.
Цього разу він почав із Дантеса; від нього він збирався йти до абата, якому ніс сніданок і білизну.
Утім, не видно було, що він знає про те, що сталося. Він вийшов.
Тоді Дантес відчув нездоланне бажання дізнатися, що відбудеться в камері його бідолашного друга; він знову закрався до підземного лазу і почув вигуки тюремника, що гукав на ґвалт.
Незабаром поприходили інші наглядачі; потім почулися тяжкі й розмірені кроки, якими ходять вояки, навіть якщо вони не в шерензі.
Разом із ними увійшов і комендант.
Едмон чув рипіння ліжка, де перевертали тіло. Він чув, як комендант звелів бризнути водою на мерця і, побачивши, що в’язень не приходить до тями, звелів погукати лікаря.
Комендант вийшов, і до Едмона долинули слова співчуття разом із кпинами та реготом.
— Що ж, — казав хтось, — навіженець подався до своїх скарбів, щасливої дороги!
— Із усіма тими мільйонами йому не буде на що купити саван, — сказав другий.
— Савани в замку Іф недорого коштують, — озвався третій.
— Може, задля нього трохи і втратяться, — усе-таки священик!
— Тоді його вшанують лантухом.
Едмон слухав, не пропускаючи жодного слова, та второпав із усього того небагато.
Незабаром голоси замовкли і йому здалося, наче всі вийшли з камери.
Проте він не зважився увійти — там могли поставити наглядача, щоб стеріг мертве тіло.
Тож він лишився на місці й, затамувавши подих і не рухаючись, далі прислухався.
За годину знову пролунав гамір.
До камери повернувся комендант у супроводі лікаря та кількох офіцерів.
На хвилю все замовкло. Напевне, лікар підійшов до ліжка й оглядав тіло.
Потім почалися розпитування.
Оглянувши в’язня, лікар заявив, що він мертвий.
У запитаннях та відповідях звучала недбалість, яка обурила Дантеса. Йому здавалося, що всі мають почувати до бідолашного абата бодай частку тієї сердечної приязні, якої він сам до нього мав.
— Ох і засмучений я, — сказав комендант у відповідь на заяву лікаря, що абат помер, — це був сумирний і добрий в’язень, що бавив усіх своїм божевіллям, а головне, за ним легко було наглядати.
— За ним і геть зовсім не треба було наглядати, — укинув тюремник, — він просидів би тут п’ятдесят років і, голову даю, жодного разу не спробував би тікати.
— Проте, — сказав комендант, — мені здається, що попри ваші запевнення, — не тому що я сумніваюся у вашій обізнаності, а щоб не відповідати потім, — треба упевнитися, що в’язень таки віддав Богові душу.
Запала тиша; Дантес вирішив, що лікар ще раз оглядає й обмацує тіло.
— Заспокойтеся, — сказав урешті лікар, — він мертвий, слово даю.
— Але ж ви знаєте, — знову озвався комендант, — що в таких випадках ми не задовольняємося тільки оглядом; тож, попри видимі ознаки, виконайте, будь ласка, формальності, які передбачає закон.
— Що ж, розжарте залізо, — сказав лікар, — але, кажу вам, це зайва осторога.
Почувши про те залізо, Дантес здригнувся.
Пролунали квапливі кроки, рипіння дверей, знову кроки, і за декілька хвилин наглядач сказав:
— Ось жарівниця і залізо.
Знову запала тиша; потім пролунало шкварчання припаленого тіла, і тяжкий, відразливий сопух промкнувся навіть крізь мур, що за ним принишк Дантес. Відчувши дух смаленого людського тіла, Едмон укрився циганським потом, і йому здалося, наче він зомліє зараз.
— Тепер ви бачите, що він мертвий, — казав лікар. — Припалювання п’яти — найпевніший доказ. Бідолашний божевілець вилікувався від навіженства і вийшов із в’язниці.
— Його звали Фаріа? — поспитав якийсь офіцер, що супроводжував коменданта.
— Так, і він казав, що це стародавній рід. Утім, це був дуже вчений і доволі розумний у всьому чоловік, що не стосувалося його скарбу. Та в цьому пункті, треба сказати, він був нестерпний.
— Це хвороба, яку ми прозиваємо мономанією, — сказав лікар.
— Ви ніколи не скаржилися на нього? — запитав комендант у наглядача, який носив абатові їжу.
— Ніколи, пане коменданте, — відказав той, — геть ніколи; навпаки, спершу він дуже веселив мене, розповідаючи різні історії, а коли моя дружина занедужала, він навіть призначив їй ліки й вилікував її.
— Ти ба! — сказав лікар. — Я й не знав, що маю до діла з колегою. Сподіваюся, пане коменданте, — казав він, регочучи, — ви пошануєте його.