Якби, не дай Боже, хтось увійшов тієї хвилі, то калатання серця зрадило б Дантеса.
Він міг би зачекати і зробити все після вечірнього обходу. Та він боявся, що комендант передумає і звелить винести тіло раніше від призначеного терміну. Тоді пропала б остатня його надія.
Так чи так, він уже вирішив.
План його був ось який.
Якщо дорогою на цвинтар могильники здогадаються, що несуть живу людину, Дантес не дасть їм отямитися, сильним ударом ножа розпанахає лантух згори донизу, скористається їхнім сум’яттям і втече. Якщо вони захочуть схопити його, він скористається ножем.
Якщо його віднесуть на цвинтар і опустять у могилу, він дасть закидати себе землею; це буде вночі, то він розгребе сипку землю і втече. Він сподівався, що вага землі не буде аж така велика, щоб він не міг підняти її. Якщо ж виявиться, що він помилився, якщо земля буде заважка, то він задихнеться, і тим ліпше: усьому буде край.
Дантес не їв із учорашнього дня, але вранці він не почував голоду, та й зараз про нього не думав. Становище його було таке небезпечне, що в нього не було часу зосередитися на чомусь іншому.
Перша небезпека, що йому загрожувала, полягала в тому, що тюремник, увійшовши о сьомій з вечерею, помітить підміну. Слава Богу, уже не раз Дантес чи то від журби, чи з утоми чекав на вечерю навлежачки; у таких випадках тюремник зазвичай ставив юшку і хліб на столі й ішов собі, не кажучи і слова.
Та цього разу він міг поміняти свою звичку, забалакати до Дантеса і, побачивши, що той не відповідає, підійти до ліжка й виявити обман.
Що ближче до сьомої години, то дужчим ставав його страх. Притуливши долоню до серця, він намагався погамувати його калатання, а другою втирав піт, що рясно котився обличчям. Часом дрож охоплював його тіло, і серце стискалося, як у крижаних обценьках. Йому здавалося, наче він умирає. Та час потроху спливав, у замку було тихо, і Дантес збагнув, що перша небезпека минулася. Це була добра прикмета. Аж о призначеній комендантом порі на сходах почулися кроки. Едмон збагнув, що настала очікувана мить; він зібрав усю свою мужність і затамував подих; він гірко шкодував, що не може погамувати стрімке калатання свого серця, як ото погамував подих.
Кроки зупинилися коло дверей. Дантес чув подвійний тупіт і збагнув, що по нього прийшли два могильники. Той здогад обернувся певністю, коли він почув стукіт поставлених на долівку нош.
Двері відчинилися, крізь мішковину Дантес побачив дві тіні, що підійшли до ліжка. Третя зупинилася коло дверей, тримаючи в руках ліхтаря. Могильники взялися за лантух, кожен зі свого краю.
— Такий худий дідок, а не легкий, — сказав один, підіймаючи Дантеса за голову.
— Кажуть, кожного року в кістках додається півфунта ваги, — докинув другий, узявши його за ноги.
— Вузол наготував? — спитався перший.
— Нащо нести зайвий тягар? — відказав другий. — Там зроблю.
— А й правда; гайда!
«Що то за вузол?» — подумав собі Дантес.
Гаданого небіжчика зняли з ліжка і понесли до нош. Едмон напнув м’язи, щоб більше скидатися на задубіле тіло. Його поклали на ноші, і вся процесія у сяєві ліхтаря почала підійматися східцями.
Зненацька свіже і терпке нічне повітря обвіяло Дантеса; він упізнав містраль. Це раптове відчуття було наповнене втіхою і болісною тривогою.
Носії пройшли кроків із двадцять, потім зупинилися і поставили ноші долі.
Один відійшов убік, і Дантес почув гупання його черевиків по плитах.
«Де я?» — подумалося йому.
— Знаєш, важкенький він чомусь, — озвався могильник, що лишився коло Дантеса, і сів на краю нош.
Першою думкою Дантеса було вивільнитися з лантуха, та він, слава Богу, утримався.
— Та присвіти ж мені, бевзю, — сказав носій, що відійшов убік, — а то я ніколи тут не знайду, що мені треба.
Чоловік із ліхтарем послухався, хоч той наказ був досить грубий.
«Що він там шукає? — подумав Дантес. — Заступа, либонь».
Радісний вигук сповістив, що могильник знайшов те, що шукав.
— Нарешті, — сказав другий, — насилу!
— Що ж, — відказав перший, — йому поспішати немає куди.
Сказавши те, він підійшов до Едмона і поклав коло нього якийсь тяжкий і гучний предмет. Тієї ж миті йому боляче скрутили ноги мотузком.