— Ви знаєте Середземне море?
— Та я тут змалку плаваю.
— Знаєте добрі стоянки?
— Небагато знайдеться портів, навіть найтяжчих, де я не міг би зайти і вийти із заплющеними очима.
— Що ж, господарю, — устряв матрос, котрий ото гукнув Дантесові «Тримайся!», — якщо чоловік правду каже, то чому б йому не лишитися з нами?
— Еге ж, якщо правду каже... — відказав господар із недовірою.
— Я зроблю більше, ніж обіцяв, — сказав Дантес.
— Ого! — зареготав господар. — Подивимося.
— Як скажете, — підводячись, мовив Дантес. — Куди ви йдете?
— До Ліворно.
— То чом би вам не піти просто за вітром, замість того, щоб маневрувати і гаяти час?
— Бо тоді ми натрапимо на Ріон.
— Ні, ви залишите його метрів за сорок від себе.
— Ану ставайте до стерна, — звелів господар, — подивимося, як ви впораєтеся.
Едмон сів коло румпеля, натиснув на нього й перевірив, чи добре слухається судно стерна, і, побачивши, що воно не дуже справне, та все ж таки улягає керуванню, звелів:
— На браси й буліні!
Чотири матроси корабельної залоги кинулися по місцях, а господар стежив за ними.
— Напинайте! — звелів Дантес.
Матроси досить хутко виконали команду.
— А тепер припніть!
Виконали і ту команду, як обидві попередні, і тартана, не маневруючи більше, рушила до острова Ріона, повз якого і пройшла, як ото сказав Дантес, лишивши його метрів за сорок по праву руку.
— Браво! — сказав господар.
— Браво! — повторили матроси.
І всі з подивом глянули на цього чоловіка, у погляді якого прокинувся розум, а в тілі — сила, що про неї вони й не здогадувалися.
— Ось бачите, — кидаючи стерно, сказав Дантес, — я буду корисний вам бодай під час цього рейсу. Якщо в Ліворно я вам більше не потрібен буду, кинете мене там, а я з першої платні відшкодую вам за харчі й одяг, який ви мені дасте.
— Гаразд, — сказав господар, — якось домовимося, якщо ви не попросите зайвого.
— Один матрос вартий іншого, — відказав Дантес. — Що платите товаришам, те й мені заплатите.
— Це несправедливо, — заперечив матрос, що витягнув Дантеса з води, — ви вмієте більше, ніж ми.
— А тобі яке діло, Джакопо? — кинув господар. — Кожен воліє найматися за таку платню, яка йому подобається.
— Правда ваша, — відказав Джакопо, — це я просто так сказав.
— Ти ліпше позичив би йому куртку і штани, якщо в тебе зайві є.
— Куртки нема, — сказав Джакопо, — а штани й сорочка є.
— Цього мені вистачить, — відказав Дантес. — Дякую, друже.
Джакопо заліз до люка і за хвилю повернувся з одягом, якого Дантес нап’яв на себе із невимовною втіхою.
— Може, вам ще щось треба? — поспитався капітан.
— Кусень хліба і ще ковток вашого добрячого рому, що його я вже куштував; я давно нічого не їв.
Він і справді не їв уже дві доби.
Дантесові принесли скибку хліба, а Джакопо дав йому баклажку.
— Ліворуч кермо! — гукнув капітан стерникові.
Дантес притулив було баклажку до вуст, та рука його зупинилася.
— Погляньте, — сказав капітан, — що воно ото коїться у замку Іф?
Над визубнями південного бастіону замку Іф з’явилася біла хмарка.
За мить до тартани долинув гук далекого гарматного пострілу.
Матроси звели голови і перезирнулися.
— Що це означає? — запитав капітан.
— Певне, якийсь в’язень чкурнув цієї ночі, — сказав Дантес, — ото вони і ґвалт зняли.
Господар пильно поглянув на чоловіка, що, мовивши те, притулив баклагу до вуст. Та Дантес цмулив ром із таким незворушним спокоєм, що як господар і запідозрив щось, то та підозра тільки промайнула в його свідомості й відразу щезла.
— Ох і кріпенний ром! — сказав Дантес, утираючи рукавом сорочки піт, що котився його чолом.
— Якщо навіть це він, — буркнув господар, зиркаючи на нього, — то воно й добре: мені дістався меткий хлопчина.
Дантес попросив дозволу сісти біля стерна. Стерник зрадів, що є заміна, глянув на господаря, який кивнув, що він може передати румпель своєму новому товаришеві.
Сидячи коло стерна, Дантес міг, не викликаючи підозри, дивитися у бік Марселя.
— Яке у нас сьогодні число? — запитав Дантес у Джакопо, коли замок Іф щез із поля зору.
— Двадцять восьме лютого, — відказав той.
— А рік який? — поспитався Дантес.