— Як це — рік? Ви допитуєтеся, який рік?
— Авжеж, — відказав Дантес, — я питаю, який рік зараз.
— То ви забулися, в якому році ми живемо?
— Нічого не вдієш! — зареготав Дантес. — Я так перелякався сьогодні вночі, що мало не здурів, і мені геть пам’ять відбило; то я й питаю: якого року сьогодні в нас двадцять восьме лютого?
— Тисяча вісімсот двадцять дев’ятого року, — відказав Джакопо.
Минуло рівнісінько чотирнадцять років, одколи Дантес потрапив до в’язниці. Він переступив поріг замку Іф, коли йому було дев’ятнадцять, а вийшов у тридцять три роки.
Гірка посмішка промайнула на його вустах; він подумав, що сталося за цей час із Мерседес, яка, либонь, уже вважала його небіжчиком.
Потім полум’я ненависті спалахнуло в його очах — він згадав про трьох негідників, яким зобов’язаний був довгим болісним ув’язненням.
І знову, як ото колись у камері, він поклявся страшною клятвою — нещадно відплатити Данґлярові, Фернанові й Вільфорові.
І тепер ця клятва не була пустою погрозою, бо навіть найпрудкіший вітрильник не здогнав би маленької тартани, що на всіх вітрилах мчала до Ліворно.
Частина друга
I. Перемитники
Дантес і дня не пробув на тартані, як уже второпав, із ким має справу. Хоч статечний господар «Юної Амелії» (так звалася генуезька тартана) і не навчався в абата Фаріа, проте володів мало не всіма мовами, якими балакають на берегах чималого озера, що зветься Середземним морем, — від арабської аж до провансальської. Це позбавляло його тлумачів, людей завжди морочливих, а деколи й нескромних, і полегшувало спілкування із зустрічними кораблями, із дрібними прибережними суднами і, врешті, з тими людьми без імені, без батьківщини, без певної професії, тих, що завжди вештаються в морських портах і живуть на якісь загадкові кошти, що посилає їм, либонь, самісіньке провидіння, бо якихось джерел до існування, які можна побачити неозброєним оком, у них нема. Читач здогадується, що Дантес потрапив до контрабандистів.
Не дивно, що господар узяв Дантеса на борт із певним острахом: він був дуже відомий митній береговій сторожі, а оскільки й він, і ці панове вдавалися до різних вивертів, щоб обманути одне одного, то він спершу подумав, що Дантес просто митний наглядач, що скористався цим дотепним способом, щоб просягнути у таємниці його ремесла. Та коли Дантес, узявши круто до вітру, блискуче пройшов випробування, він цілком заспокоївся. Потім, коли він побачив хмарку диму, що султаном звелася над вежею замку Іф, і почув далекий гук пострілу, у нього промайнула думка, чи не підібрав він одного з тих людей, яких, немов ото короля під час входу і виходу, ушановують гарматними пострілами; як по правді, це тривожило його менше, ніж якби його гість був митним наглядачем; але й та друга підозра розвіялася, як і перша, коли він побачив, як незворушно і спокійно тримається Дантес.
Отож, Едмон мав ту перевагу, що знав, хто в нього господар, а тому невідомо було, хто його новий матрос. Хоч як розпитував його старий моряк із товаришами, Дантес не здавався і не зізнавався ні в чому; він детально розповідав про Неаполь і про Мальту, що їх він знав, як і Марсель, і повторював свою первісну байку із твердістю, що робила честь його пам’яті. Тож хоч який хитрий був генуезець, він усе-таки спасував перед Едмоном, на боці якого була сумирність, моряцький досвід, а головне, уміння не зраджувати себе.
Та, може, і генуезець, як чоловік розумний, волів знати лише те, що слід було йому знати, і вірити лише тому, чому вигідно вірити.
Так було, коли вони прибули до Ліворно.
Тут Едмонові треба було зазнати нового випробування — перевірити, чи впізнає він самого себе після чотирнадцятирічного ув’язнення. Він досить ясно пам’ятав, яким був замолоду; тепер він побачить, яким став у зрілому віці. Він уже разів двадцять бував у Ліворно і знав там одного цирульника, на вулиці Сан-Фернандо; він пішов до нього і звелів постригти чуба і поголити бороду.
Цирульник здивовано глянув на цього чубая з густою чорною бородою, що скидався на тиціанівський портрет. Натоді ще не носили довгих кіс і борід, зараз цирульник здивувався б лише з того, що чоловік, обдарований від природи такою пречудовою оздобою, відмовляється від неї.
Ліворнський цирульник без зайвих балачок узявся до праці.
Коли він скінчив її і Едмон відчув, що підборіддя його гладенько виголене, а коси підстрижені до звичної довжини, він попросив люстро.
Як ми вже казали, йому тепер було тридцять три роки; чотирнадцятирічне ув’язнення наклало глибокі зміни на вираз його обличчя.