Дантес увійшов до замку Іф із круглим, веселим і квітучим лицем щасливого парубка, якому перші кроки в житті даються легко і який сподівається на майбутнє, як на природне продовження минулого. Від усього того не лишилося і сліду.
Овал обличчя видовжився, усміхнений рот прибрав твердого і рішучого виразу, брови зігнулися; чоло перетнула сувора, проста зморшка, в очах зачаїлася глибока журба, і часом вони блискали похмурим вогнем ненависті, шкіра обличчя, що так довго не знала денного світла та сонячного проміння, набула матового відтінку, що надає шляхетності обличчям північан, якщо вони облямовані чорними кісьми, до того ж, набуті знання наклали на його риси відбиток розуму та певності; хоча зроду він був досить високого зросту, постать його стала кремезною — то був наслідок постійного нагромадження сил.
Зграбність нервової й тендітної статури заступила міцність круглястих і м’язистих кшталтів. Що до голосу, то благання, ридання і прокльони геть змінили його, і він звучав то надзвичайно ніжно, то гостро і навіть хрипко.
Крім того, перебуваючи весь час то в напівтемряві, то в цілковитій пітьмі, очі набули дивовижної здатності розрізняти предмети вночі, як ото очі гієни чи вовка.
Едмон усміхнувся, побачивши себе; найліпший друг, якби в нього ще лишилися друзі на світі, не пізнав би його; він сам себе не впізнавав.
Господареві «Юної Амелії» дуже кортіло лишити в себе такого матроса, як Едмон, тож він запропонував йому трохи грошенят за рахунок його частки з майбутнього зиску, і Едмон погодився. Вийшовши від цирульника, що вчинив у ньому першу зміну, він спершу подався до крамниці і придбав собі матроський костюм. Той костюм, як відомо, дуже простий і складається зі світлих штанів, смугастої сорочки і фрігійського ковпака.
У тому вбранні, віддавши Джакопо сорочку і штани, які той позичив йому, Едмон і з’явився до капітана «Юної Амелії» і мусив повторити йому свою історію. Капітан не впізнавав у цьому гарному і дженджуристому матросові чоловіка з густою бородою, із чуприною, повною водоростей, вимоченого у морській воді, якого він узяв голого й умираючого на борт своєї тартани.
Зачарований його приємною зовнішністю, він повторив Дантесові пропозицію піти до нього на службу, та Дантес, який мав інші наміри, погодився найнятися до нього не більше, ніж на три місяці.
Екіпаж «Юної Амелії» складався з діяльних людей, і орудував ними капітан, що не звик гаяти часу. Не минуло і тижня, як просторий трюм тартани наповнився кольоровим мусліном, забороненими до ввезення тканинами, англійським порохом і паками тютюну, що на них акцизне управління забулося поставити свою печатку. Усе це треба було вивезти з Ліворно і розвантажити на берегах Корсики, звідки якісь гендлярі бралися доправити вантаж до Франції.
Отож, тартана вирушила в дорогу. Едмон знову розтинав лазурне море, колиску його юності, яке так часто марилося йому в камері. Він лишив Горгону по праву руку, П’янозу — по ліву, і тримав курс на батьківщину Паолі й Наполеона.
Наступного дня, як звичайно, вийшовши на палубу удосвіта, капітан застав Дантеса, що, спершись на борт, дивився з чудернацьким виразом обличчя на купу камінних бескидів, що рожевіли у промінні вранішнього сонця; то був острів Монте-Крісто.
«Юна Амелія» лишила його праворуч за три чверті милі і пливла собі далі до Корсики.
Проходячи повз острів, ім’я якого так солодко для нього звучало, Дантес подумав про те, що варто йому лише плигнути в море, і за півгодини він буде на землі обітованій. Та що він зможе вчинити, не маючи ні знаряддя для відкопування скарбу, ні зброї, щоб його захистити? І що скажуть матроси? Що подумає капітан? Доводилося чекати.
На щастя, Дантес умів чекати; він чекав свободи чотирнадцять років; тепер, коли він був на волі, йому неважко було зачекати багатства півроку чи рік.
Хіба не взяв би він свободи без багатства, якби йому запропонували її?
Та й це багатство — чи не примара воно? Чи не зникло воно разом з абатом Фаріа, народившись у його хворій голові?
Щоправда, лист кардинала Спади був навдивовижу точний.
І Дантес подумки повторював того листа, якого він пам’ятав до останнього слова.
Настав вечір. Едмон бачив, як острів потроху губиться у сутінках, що дедалі густішали, і незабаром він для всіх геть зник у пітьмі; та Едмон, звикнувши до мороку своєї камери, либонь, і досі бачив його, бо залишався на палубі найдовше.