Наступного дня я побачив Миросю наквацяну, зодягнуту в барвисте плаття з відкритими руками. Чи не сказала їй напарниця про мій прихід і дивне розпитування?
— Таки прийшли ви до мене, — сказала вона з непідробною радістю.
Я зітхнув і розвів руками. Цей жест призначався швидше мені самому.
Мирося пам’ятала, авжеж, пам’ятала того чоловіка, що відбивав мені телеграму. Вона вельми здивувалася («Я навіть здивувалася», — сказала Мирося) з її чудернацького змісту.
— Але я нікому не сказала, — вона нахилилася до мене, і, Боже мій, я вперше почув саме від Миросі запах дорогих духів. — Нікому. — І по-змовницьки підморгнула.
Мирося добре запам’ятала автора телеграми, детально описала його. Підтвердила, що то був незнайомець. Отримавши той детальний опис, я нахмурився. Щось він нагадував мені, когось нагадував, начеб незнайомого, але баченого. І враз я здригнувся. То ж був портрет чоловіка, який там, на стежці від моря, жбурляв у мене каміння. Такий собі обірванець із пласким лицем, з великою бородавкою на лівій щоці, з вищиреними по-кінськи зубами. Мирося мала на диво добру, просто таки фотографічну пам’ять. Але як цей тип міг опинитися тиждень тому в Густому Лузі, коли того ж дня, ну, нехай вранці наступного, я бачив його на гірській стежці поблизу пансіонату?
— Ти впевнена, що він дав мені телеграму саме того дня? — спитав я якомога грізніше.
Мирося враз, зі швидкістю блискавки, зів’яла і злякано опустила очі.
— Кажи! — вже гаркнув я.
— Ой, Платоне Васильовичу, я винна, винна, винна, — заторохтіла вона. — Він попросив мене, попросив мене, мені було… мені було…
— Тобі було просто цікаво, — здогадався я.
— Ні, не тільки, не тільки… Ой Господи, що ж я наробила…
Мирося забилася в істериці. Довго й нудно, з допомогою її напарниці по зміні Алевтини (вона приймала абонплату), вродливішої і до того ж давно заміжньої, я заспокоював Миросю, відпоював водою і мусив зрештою вести до кав’ярні на сік. Це вже було після того, як я дізнався, що той чоловік попросив Миросю відіслати телеграму такого-то дня і числа. А сам приходив на тиждень раніше.
— Я зробила вам недобре?
Що я міг відповісти на ці слова? Заспокоювати, обуритися, ляснути по щоці?
— Ти зробила, як і належить, — сказав я.
— Він мені… Він мені дав аж сто гривень, — зізналася Мирося.
— Ого, — сказав я. — То ти стала відразу багачкою. Може, поділишся?
Здається, Мирося сприйняла мої слова за щиру монету.
— Я вже їх розтратила. Купила Віталикові ранця до школи.
Віталик був її молодшим братом, такий же невродливий, ще більш цибатий, але, на відміну від сестри, заглиблений у себе.
— І ще я купила собі… Собі… Духи… Навіть трохи довелося докладати.
— Заспокойся, — попросив я. — Ти ні в чому не винна.
— Ви справді так вважаєте?
— Авжеж. Втри сльози, — сказав я цілком щиро.
Не треба було мати багато олії в голові, аби збагнути, що я опинився в центрі якоїсь афери. Хтось виштовхнув мене з пансіонату, використавши того дурника (чи такого вже дурника?), спровокувавши мене на цю ганебну втечу. Але чому я піддався? Не вже я внутрішньо був готовий до приходу тієї телеграми? Але хто міг про те знати?
Я подумки повернувся в Крим. Інга? Ні, неможливо було так розіграти мене. Неможливо було й уявити таку підлість з її боку. Тоді хто? Її колишній коханець? Той, якого я зустрів тоді в лісі? Чи хтось інший, мені незнаний?
«Я ніколи не розгадаю цієї загадки», — подумав я.
— Ви справді не…
— Ти вже про це питала, — перервав я. — Витри сльози, бо геть розмазала туш. Ні, краще вмийся.
Хвилин за десять, дорогою до бару, я дізнався про приємну для мене новину. Ще якийсь чоловік ходив по містечку продавати товар (ну всілякі там бритви, леза, масажери), побачив у Миросі мої картини і купив одну з них, на якій був зображений старий ясен. Той самий, якого я лише й міг останнім часом писати.
— Він мені дав сімдесят гривень, — сказала Мирося і в її очах знову майнув переляк. — Я зробила недобре, Платоне Васильовичу?
— Ні, чому ж, — відповів я. — Я ж подарував тобі ці картини, отже, ти їх власниця і можеш розпоряджатися, як завгодно.
— Справді? — зраділа Мирося. — Тоді я візьму вам до соку коньяку.
— І собі, — сказав я.
— Я ж на роботі.
— Тоді побенкетуємо після роботи.
— Добре, я зайду до вас.
Вона вже майже зовсім заспокоїлася. Йшла, ледь щулячись, а з обличчя поступово зникали червоні плями. Життя тривало для Миросі останнім часом вдало. І я був до цього причетний.