— Чоловік? Купив картини?
— Авжеж. Хіба ти забув? Казав, із Криму. Я, було, засумнівалася, хотіла, щоб тебе пождав. Так він бумажку показав.
— Яку бумажку?
— Угоду, що ти з ним уклав.
— Угоду?
Я стояв ні в тих, ні в сих. Ні з ким, звісно, я не укладав ніякої угоди на продаж картин.
— Хіба ти забув? — Марія дивилася здивовано і навіть злякано. — Він же й гроші лишив. Цілу пачку.
— Гроші?
— Еге ж. Я в шафу сховала.
За хвилину я побачив цілу паку грошей. І не гривень, а справжнісіньких доларів. Я розірвав тонкий папірець, який обмотував пачку навхрест, і взявся рахувати долари під захоплені зойки Марії. У пачці були лише стодоларові папірці.
Я рахував і рахував. Папірців була ціла сотня. Десять тисяч доларів. Звісно, навіть усі мої картини стільки не вартували. Отже, хтось зробив мені царський подарунок. Якщо тільки долари не фальшиві. Але я чомусь був певен, що вони найсправжнісінькі.
— Як він виглядав, той покупець? — спитав я Марію.
— Молодий. Високий. Дужий. У дорогому костюмі й при краватці.
Опис підходив до Любиного нареченого. Але я спитав Марію, чи знає вона Любиного нареченого. Так, вона його вже бачила.
— Це не він? — спитав я.
— Ні, що ти, — чомусь злякалася Марія. — Але хіба ти не знаєш, хто купив у тебе картини?
— Ні.
Марія дивилася на мене, наче на божевільного.
— Сам нічого не розумію, — зізнався я. — Повір, що не розумію.
— Нарешті тебе хтось оцінив, — сказала Марія.
XII
«Нарешті тебе хтось оцінив», — ця фраза приходила до мене і вночі, коли я прокинувся і зрозумів, що не швидко засну, і вранці, коли я вдруге прокинувся, уже з важкою головою, до якої, здавалося, хтось начепив щонайменше дві-три пудові гирі.
Я добре знав, що мої картини — то така собі мазанина провінційного аматора. Ніхто б не дав мені більше десяти, ну, нехай кількох десятків гривень за будь-який з моїх пейзажів, які складали відсотків дев’яносто всього написаного мною, за натюрморти і нечисленні портрети. Зрештою, десь так із половину своїх робіт я просто подарував. Колегам по роботі, родичам, знайомим. Інша половина всіх моїх картин лишалася в моїй оселі. І ось їх купляють, таким незвичним способом, без мого відома. «Хто?» — питав я і не міг знайти відповідь. Я думав на Любу і відкидав цю версію. Думав про загадкового чоловіка, який посилав мені телеграму. Про Інгу. І нічого не міг вирішити, не міг ні про що здогадатися. Гроші за картини лежали на столі, я навіть не став їх ховати на ніч, бо перед сном вони взагалі здавалися мені ілюзією, вигадкою, фантомом. Але цей «фантом» був реальністю, притягував до себе всім своїм зеленим кольором.
Я встав з ліжка і насамперед торкнувся до доларової пачки. Потім розкидав її по столі. Все було реальним і правдивим. Як і те, що сьогодні неділя — день Любиного весілля. Я вже знав, що реєстрація її шлюбу о другій годині дня, опісля того — вінчання в місцевій церкві. У мене ще була якась надія, що вона таки прийде зранку.
Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу — таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я називав «Танення першого снігу».
— То ти не йдеш на весілля? — спитала мене Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.
— Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, — зі злістю відказав я.
— Я думала…
Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору — майже стара жінка вже пенсійного віку.
До мене прилетіла добра сотня запахів — дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, — словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.
Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо — може, мене видавали очі або хода?
Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою, я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.
«Хмара? — подумав я. — До чого тут хмара?»