— Самогону? — дивується тітка Анка.
— Вона п’є самогон! — обурено вигукує Славик (він «ухажор» нашої Лесі).
— Пила ще в дитинстві, — серйозно запевняю я.
— У мене є торішнє малинове вино, — каже Анка.
Те саморобне вино було слабке, але я сп’яніла.
Я знала, що цієї ночі Тимко отримає те, про що мріяв цілий рік. Навіщо я це пишу, Платоне Васильовичу? Я виходжу вранці з хати, де ще сопе уві сні Леся (хлопці сплять у хліві на свіжому сіні), збиваю босою ногою росу. Думаю про те, яким щасливим був уночі мій однокурсник.
Чому ви не навчили мене цього не писати, мій вчителю?
Сонце заглядає мені ув очі. Воно сміється з мене. Воно мене гладить по голові. Я затуляю лице руками…
Назустріч садом іде маленька білява дівчинка. Надворі рік 1742-й. А може, й інакший, але з того ж століття.
— Здрастуйте, пані Ренато, — кажу я.
— Я не Рената, а Ганнуся, — каже мені дівчинка. — Доброго ранку, тітонько.
Чому я назвала її цим ім’ям? Адже її звали Венцеславою.
Вона тулиться до моїх ніг, лащиться, наче маленьке довірливе кошеня.
Господи, про що це я? Я теж її гладжу по білявій голівці. Ось-ось сонце закотиться за гору, щоб потім знову з’явитися. Тут можна кілька разів спостерігати це сонячне народження.
Майбутня графиня звільняється з-під моєї руки, йде далі крізь сад. Я дивлюсь їй вслід і думаю про те, що ніколи не побачу її в цьому саду. Не зустріну в жодному саду…
Вчора я писала краєвид за селом. На лужку паслася корова і весь час норовила наблизитися до торішнього стіжка, аби скуштувати сіна. Навіщо їй це старе пріле сіно? А пейзаж у мене вийшов невиразний і розмитий.
Це вже вечір і я пишу вам цього листа. Щойно я насміялася над своїм нічним коханцем. Я сама не знаю, чи добре, чи погано мені, Платоне Васильовичу. Але якщо погано, то не настільки, як ви думаєте. І потреби рятувати мене нема. Все о’кей. Я одна з найкращих студенток. Маю вже персональну виставку в академії, восени матиму і поза нею. Маю, як каже Леся, «уймище поклонників». Що ще бажати?
Від сусіда тітки Анни я почула казку про опришка, який, коли його оточили вороги, на їхніх очах став деревом. Він навіть обіцяв мені показати те дерево і всерйоз запевняв, що то не казка, а, як він казав, геть-таки правдива історія. А ще казав, що той, хто зрубає того явора, сам мусить стати опришком.
— Опришком наприкінці двадцятого століття? — засміялася я.
— А чом би й ні? — сказав дядько. — Подивіться, дівчино, кілько нечисті розвелося довкола.
Завтра наш «дикий пленер» закінчується. Ми з Леською майнемо на тижнів два до Криму. Ловитимемо засмагу і… Три крапки. Ставлю їх, висолопивши язика від задоволення. Що робити тепер з Тимофієм, не знаю. Він грозиться приїхати до Густого Лугу і стояти перед нашою хатою стовпом доти, доки я не згоджуся вийти за нього заміж.
От і все, Платоне Васильовичу. Майже все. Так, майже. Ще не час фіналу. Тому, що літо триватиме. Тому, що ми поїдемо в Крим. Тому, що колись прийде час і Тимофій мене розлюбить. Тому, що ви ще раз назвете мене свавільною. Тому, що гори за моєю спиною вищають і вищають, аж до самісінької самотньої Говерли й навіть далі. Колись я хотіла вирости і стати гарним кухарем. Потім вчителькою. Потім стюардесою. І ніколи — художницею. А ще я хотіла стати графинею.
Мій сміх біжить за мною крізь сад. Я розсипаю горошини цього сміху, засіваю ними траву в надії, що наступного року, наступної весни на цьому місці виростуть квіти чи хоча б суниці.
Вчора до мене підійшла тітка Анна. Непомітно, коли стояла і дивилася, як за гору за селом на північному заході поволі закочується сонце. Вона поклала на моє плече свою стару порепану руку.
— Дитино моя, — сказала вона.
Я чекала її слів, докорів, ще чогось, бо, може, вона помітила мої нічні походеньки? Але вона нічого не сказала більше. Тільки ці два слова: «Дитино моя».
Ми стояли вдвох і дивилися, як заходить сонце. Я раптом чомусь стала пригадувати, чи казала так до мене моя рідна мама — дитино моя… Може, ці слова треба було почути давно — п’ять, десять, сто років тому? І не мені, а комусь іншому, хто б передав їх мені. А тепер — пізно.
Про що це я, Платоне Васильовичу? Про гори, наш «дикий пленер», себе на цьому світі і сонце, що заходить? Якщо відверто, я б дуже хотіла, щоб ви також зібралися на відпочинок до Криму, може, б ми там зустрілися, але я сама не знаю, куди ми, як каже Леся, намилимо ніжки і ріжки. Тому бувайте, Платоне Васильовичу!
Ваша свавільна учениця.
P. S. А все, що я написала про якогось там Тимофія, — неправда. Якщо правда — то не вся. Дрібка правди, наче дрібка солі. Я кидаю цю сіль у воду і дивлюся, як тануть маленькі білі крупинки. Ось уже їх і не видно, тільки невеличкий, невимовний осад лишився на дні. Я вмочую пальця в цю солону воду і підношу до вуст. З хати виходять тітка Анна, Тимко і Леся».