Дорогою я зустрів кількох людей, двоє з них спитали, звідки я ото йду з рушницею?
— З полювання, — відповів я.
Один з них, якого звали Петро Моляр, виявився аж надто допитливим. Звідки йду та де я полював, та на що? Ах, яка у вас гарна рушниця, Платоне Васильовичу. Чи то не Маркова бува? Він вам продав чи позичив?
Я відповідав, плів якусь несусвітну дурницю про начебто знані мною місця полювання на качок на лісовому озері кілометрів за двадцять п’ять від Густого Лугу.
— То що, певне, ніц не вполювали? — допитувався Петро.
Мені хотілося послати його куди-небудь подалі чи відверто розказати про те, на кого я полював та кого підстрелив. Все ж я не зробив цього. Нащо передчасно лякати людей? Завтра, а може, ще й сьогодні оперативники з карного розшуку напевне ж наїдуть та почнуть опитувати мешканців містечка, що їм відомо про вбивство біля церкви. Рано чи пізно вони вийдуть і на Петра, і на інших, котрі бачили, як я йшов з рушницею. Ховатися я не збирався, але в мене є час принаймні підсумувати власне життя або саморуч звести з ним порахунки. «Нащо підганяти час?» — твердив я собі дорогою додому і вдома.
Була в цьому якась фатальна приреченість, та позбутися її я не міг і не намагався. Місто разом зі мною пливло у просторі й часі, я завдав йому болючої рани, зіпсувавши весілля, розвагу для певної частини його мешканців.
«Тільки й усього», — сказав я собі.
Думка, що виповзла з якихось темних надр мого зболеного мозку, змусила враз не те, щоб здригнутися, а начеб почати зворотний відлік часу. Я став прокручувати в уяві, в пам’яті події останніх днів — від мого походу до засідки й пострілу, до повернення з пансіонату, і ще далі, до телеграми, отриманої там, в Криму, і вперше подумав: а чи не помилявся я, приписуючи все, що сталося, Любі? Думка, що виникла, стала рости і поволі поглинати мене, доки не зробилася більшою за мене самого і весь довколишній простір. Це вже був монстр, що заповнив усе єство і начеб оповив усі речі довкола мене. Я навіть побачив величезну зелену змію, що тілом сповивала стола і шафу, вилася по стіні й затуляла вікно. То була не галюцинація, а щось більше. То був я сам, який намагався увібгати свою душу в те, що мене оточувало, але душа, мої почуття вже мені не належали, вони відлетіли й начеб заморозили тіло, не здатне до найменшого поруху.
XVI
І все ж одну річ я був здатен зробити. Розпорядитися власним життям. Я встав, поволі вийшов з хати і пішов назустріч смерті, а може, й не смерті, а каліцтву, просто побиттю чи чомусь подібному, чим міг закінчитися мій похід на інший кінець містечка до обійстя Любиної матері. Все ж я мусив туди прийти, мусив розказати, що то я вбив наречену, раз не мав певності у її провині. Зрештою, з мене витікала та напруга, яка змусила спалити гроші, пробиратися до хати Марка й купувати, а фактично викрадати рушницю і вбивати Любу. На її місце прийшло відкриття всеосяжної провини і бажання, аби все, що пов’язане з убивством, швидше скінчилося. Я йшов серед тиші все ще напівсонного містечка, кілька зустрічних привіталися до мене, та в мене все ж не вистачало духу спитати, чи знають вони про вбивство. Я став поспішати, йти майже підтюпцем, та раптом назустріч мені вибігла стрімка грайлива мелодія, стала наростати, обхоплювати зусібіч; тільки вона була реальною, реальнішою за думку, яка покликала мене в цей похід, й навіть за вулицю, по якій я йшов.
Моя хода сповільнилася, потім я зовсім спинився. Без сумніву, це була весільна мелодія, запальна, танцювальна, суміш «польки» і якоїсь народної пісні, назви якої я не міг пригадати. А долинала вона… Ось там, наприкінці вулиці, я мав звернути на іншу; вже зовсім недалеко, хат із півтора десятка, якщо не менше, і мала бути Любина хата, де весільне подвір’я, яке повинно було перетворитися в траурне. Та саме звідти й докочувалося до мене навальні хвилі веселощів.
«Невже там досі не знають, що трапилося? — подумав я. — Але ж це малоймовірно. Хіба що… Хіба що я не вбив Любу, а лише поранив».
Та я відкинув і такий варіант. Навіть якщо поранену Любу повезли не додому, а в лікарню, то вже за цей час, що я йшов додому (а я зупинявся для розмов), хтось би таки повідомив про трагедію.
Музика тим часом не вщухала. Одну мелодію змінила інша. Я вирішив пересвідчитися, чи таки гуляють у Смажуків? За якихось кілька хвилин я вже вийшов на їхню вулицю. Хат за чотири побачив святково вдягнутих людей біля воріт. Отож, сумнівів майже не лишалося. Весілля далі тривало. Я ще пройшов трохи і спинився. Люди вже дивилися в мій бік. «Треба просто пройти мимо», — подумав я. Мене виручили хлопчаки, що відбігли від весільного гурту. Я відкликав їх і спитав, у кого то гуляють весілля.