— Таж у Вертунів, Платоне Васильовичу, — сказав кирпатий хлопчисько, мій учень Дмитро Блащук. — Ой, вибачте, у Смажуків. Люба їхня заміж виходить. Таж ви її вчили, Платоне Васильовичу.
— Авжеж, вчив, — погодився я. — І що, вони вже вернулися з церкви? З вінчання?
— Таж вернулися, — Дмитро здивовано дивився, може, думав, чого це мене так цікавить, а може, чого я сам не на весіллі. — Вже й за столом посиділи, а ото вже танцювати повиходили. То ми побігли?
— Біжіть, — дозволив я.
Треба було йти далі, що я й зробив. Я пройшов повз гурт, не спиняючись, хоч і привітався кілька разів. Бачив здивування в очах, звернутих до мене, адже знали, принаймні дехто з цих людей, от хоча б двоюрідний Любин дядько, Пилип Смажук, скільки я поклопотався, аби Люба добилася визнання, аби зробити з неї художницю. Завтра чи ще й сьогодні вони стануть про мене говорити, ось уже я чую кинуте навздогін стишене: «А чого то вчитель не на весіллі?» Та не це мене хвилює зараз. Стукає в скроні питання, од якого спершу обсипає жаром обличчя, а потім холонуть руки — од кінчиків пальців до ліктів і далі — те питання: «То в кого ж я стріляв біля церкви?»
Коли я проходив мимо двору, то встиг побачити, як кружляли пари у танці, як майоріли розвіяні прапори суконь, обгорнуті довкола тонких і тлустих древок — жіночих тіл, підтримуваних міцними чоловічими руками, я угледів, як несуть мимо того рухливого юрмиська страви з літньої кухні до напнутого біля хати шатра, побачив сонце, що відбивалося у відчинених вікнах будинку, а одне з тих вікон відбило картину зі стіни.
І доки я ще не минув хати, майнула думка: «А що, як мої картини зовсім не знищено?» Вона швидко народилася і так само майже блискавично вмерла. Зате жила інша — про постріл, про те, у кого ж я стріляв?
Напівдорозі додому мене обвіяв жах, бо зрозумів, що весіль у Густому Лузі могло бути не одне, а два, а то й три, про які я міг не знати, а могли й приїхати вінчатись із якогось села, де ще не збудували церкви. Чи роздивився я Любу перш, ніж стріляти, чи то була саме вона, тепер я не був певен.
Потрібно було доводити справу до кінця, раз набрався мужності, я таки повинен відповідати за своє кількагодинне потьмарення.
Тож була знову дорога до церкви, де на східцях я не побачив жодної краплини крові. Тільки квіти на доріжці, що вели до сходинок перед входом і на самих сходах, — їх, очевидно, кидали під ноги нареченим і ще не встигли прибрати. Сповнений враженням, що я стою на порозі відкриття якоїсь жахливої таємниці, я кілька довгих, неймовірно розтягнутих, може, в години чи й у дні, хвилин вагався — йти мені до священика чи ні?
Він сам підійшов до мене, очевидно, побачивши з вікна своєї оселі, що була поруч із церквою, за високим дерев’яним темно-синім парканом. Як і всі в Густому Лузі, я знав цього вже немолодого, десь років три чи чотири по шостому десятку, чоловіка, з наполовину сивою, наполовину чорною акуратно підстриженою борідкою, стомленими печальними очима і хрипкуватим басом.
— А я думаю, пане вчителю, ви це чи не ви? — мовив отець Віталій після нашого привітання. — А бачу — таки ви. То з чим завітали до порогу Божого храму? Маєте до мене якусь справу?
— Маю, — зізнався я. — Маю, отче Віталію. Та таку, що й не знаю, як сказати…
— А ви кажіть, як простіше, — порадив священик. — Багато людей мають схильність починати здалеку, та часом забувають дорогу до того слова, за яким йшли і звертають на манівці. Знаю, що ви не такий, тому можете й не прислухатися до моєї поради.
Я помовчав. Тихо скрипів старий осокір біля церковної огорожі. Десь далеко, мовби забута кимось посеред надвечір’я, звучала ледь чутна весільна музика. Гіркота моя трохи полегшала, наче частину її забрав м’який потиск священикової руки. Остання обставина додала мені сили.
— Я хотів спитати, скільки сьогодні у вас було вінчань, отче Віталію? — я сам здивувався, як спокійно звучить мій голос.
Отець Віталій дуже здивовано глянув на мене, але не став питати, навіщо це мені потрібно.
— Два. Хотів їх об’єднати, та наречені з Густого Лугу не погодилися. Тож я повінчав нарізно.
Серце моє опустилося донизу. Припав до піднебіння, благаючи пощадити його, мій бідолашний язик.
— Співчуваю, — сказав я.
— Та чого там, — відповів отець Віталій. — Бувало й складніше. Недавно й чотири пари підряд нарізно повінчав. У липні — якраз після Петра і Павла.