— Я не місцевий родом, — пояснив я нарешті. — Яка ж його доля, того чоловіка?
— Довго лікувався. А коли вийшов десь так літ за сім-вісім із психушки, то деякі жінки ще й дорікали йому, що то, мовляв, через нього нашу церкву закрили.
— А насправді?
— Насправді час тоді був такий, повсюди закривали. Хоча, може, й підштовхнув той випадок, ще одна причина знайшлася. Така-от історія, Платоне Васильовичу.
Отець Віталій не відважився спитати, чому я раптом прийшов із розпитуванням про те, чи хтось стріляв у весілля так, як стріляв зовсім інший чоловік, давно, майже чотири десятиліття тому. Запитання те читалося в його розумних, хоч і пригаслих вже очах; він з делікатності промовчав, та мені не було б все одно чого йому відповідати. Ще раз попрощавшись, я поволі, шаркаючи, наче старий дід, ногами, поплентався бруківкою.
Не вірив я у те, що час раптом змістив усе, що я побачив себе в ролі чоловіка, котрий колись, як і я тепер, відважився на вбивство чужої жінки. Чи жінки, котра стала чужою. Що ж тоді відбулося, коли містика відсутня?
XVII
Звісно ж, удома я оглянув рушницю. І пересвідчився, що зовсім недавно я таки стріляв з неї. Не вистачало одного патрона, та й всередині дула лишилися сліди пороху. Для слідства то були б неспростовні докази, а для мене? Я мусив знайти ще один такий доказ і тому не полінувався сходити на місце засідки. При останніх зблисках сонця побачив прим’яті кущі й траву, й огризок олівця, що теж належав мені — він, певно, випав з кишені. Я став оглядати куща, далі розгрібати пальцями траву довкола й, зрештою, знайшов те, що шукав. Гільза від патрона лежала на моїй долоні — реальна, як я сам, як решта подій цього дня.
«Може, отець Віталій приховував од мене, що трагедія таки скоїлася? — подумав я. — Але навіщо б то йому? Не міг же він знати, що стріляв саме я. А коли б і здогадався, то який сенс ховати подію, про яку завтра б знало все місто?»
З цілим роєм думок я приплентався до своєї оселі, щоб утрапити в самісінький епіцентр Маріїного переляку. Довелося пояснювати, що гроші належать таки їй. Хоч тепер вони мені самому згодилися б. Звільнений від картин, від свого єства, випотрошений, наче старий обскубаний гусак, я впав на ліжко й подумав, що відтепер моє життя стає автоматичним, немов рух щойно заведеної машинки, пружина якої рано чи пізно дасть збій.
Досі мій світ був схожий на реальний, я намагався відтворити те, що мене оточувало, на полотні. Та ось уже кілька днів я не годен збагнути того, що є довкола мене. «І це мене чомусь вчить, це надає мені якоїсь нової якості, тільки от якої?» — несподівано подумалось мені.
Нічого не вирішивши, я заснув.
Ранок не приніс жодних змін. Був понеділок, та я дозволив скільки завгодно лежати в постелі. Сьогодні, пригадав я, так званий пробний прихід до школи.
Відтепер я просто вчитель. Просто вчитель малювання. І все ж у глибині душі я сподівався, що з часом таки зможу щось ще написати. Хоча б того ж останнього ясена. «А ще ж місяць чи два тому я найбільше міг малювати саме його», — подумалось мені й раптом я відчув: ця думка, як вкотре за останні дні інші думки, до чогось мене підштовхує. Але я не зміг знову дотямити, який зв’язок між останніми, більш ніж дивними, подіями довкола мене і моєю давньою пристрастю до змальовування ясена?
Хід моїх думок перебив голос Марії.
— Платоне, ти вже не спиш? — спитала вона чомусь злякано.
— Сплю, — відгукнувся я, намагаючись надати голосу хоч якогось відтінку грайливості, що колись допомагала нам зближуватися. — Сплю та бачу сто десятий сон.
— То до тебе можна? — спитала Марія відчинивши вже двері.
— Колись ти не питала, — відказав я і звівся на лікті.
— Колись…
Марія чомусь зашарілася. Та так мило й невимушено, що солодкий шум спогаду, який прошумів навально перед очима (вона вбігає майже гола, у самому лише фартушку, і кидається мені на шию) змусив аж заплющити очі й подумки дорікнути собі, що те вже лишилося в назавжди втраченому минулому.
— Ну тебе, ти так дивишся, наче вкрасти хочеш, — сказала Марія.
Була вона в новій, недавно купленій бежевій кофтині й святковій спідниці. Наче зібралася до церкви. Тільки вигляд — чи то наляканий, чи збентежений. «Можу і вкрасти», — хотів сказати я, але не сказав.
— То що там трапилося? З’явився ще один покупець на мої картини? — спробував усе ж пожартувати.
— Якби ж то… Я корову на пашу вигнала, бачу: Мирося до мене біжить. І вся така нахарапуджена. Вона тільки-но перед тим з весілля прийшла.
— На світанку?