— А чому б і ні? А може, хто й проводив додому.
— І знайшла біля будинку трупа?
— Трупа? — зойкнула Марія. — Чого ти так вирішив? Та ти смієшся, ну тебе з твоїм чорним гумором.
Я, проте, зовсім не жартував. Чомусь, коли Марія стала говорити про Миросю, у мене раптом справді майнула така думка. Я подумав про чоловіка, який першим цього літа купив у Миросі мою картину з ясеном і якого я бачив учора біля Миросиної оселі, й наступна думка, що спалахнула швидкою блискавкою, була саме про те, що його вбито.
— То що ж тобі сказала Мирося? — отямився я, бо помітив, як налякав своїми словами Марію.
— Хтось украв у Миросі твої картини. Мирося хотіла вже до тебе бігти, та я відрадила.
— Ч-чому відрадила?
— Таж тільки п’ята година ранку була. Та й тебе не порадувала б така звістка.
Отож, я лишився геть без картин. Добре, якщо вони зберігаються десь у Люби чи деінде. А якщо їх справді знищено? Тут я знову засумнівався у своїй теорії, що афера з картинами — справа рук Люби та її коханого, а тепер вже й чоловіка. «Чому я так досі думав?» — спитав я себе й відповів: «Бо мені так хотілося. Я наче прив’язав Любу до себе. Я наділив її тими рисами, яких у неї, може, й не було. Я наділив її почуттями до себе, у глибині душі на щось сподіваючись? На що? Чи я мимоволі протиставляв Любу Інзі?»
Я відчував, як у моїй голові наростає, робиться всебічним великий, вкрай безформенний і заплутаний хаос. Він складався з думок, відчуттів, страху, що перемішувалися з болісним передчуттям чогось дивного і страшного, що от-от мало статися зі мною, із намаганням осягнути останні події й роздратуванням від того, що ніяк не вдається цього зробити.
Зрештою, я збагнув, що треба втікати геть з цього дому, острівка моєї самотності, і став гарячкою збиратися. Коли я вже виходив з кімнати, мій погляд упав на картину, останню, єдиного свідка того, що я таки був художником. Я подивився на портрет жінки на фоні блискавки, обличчя якої хоч і ледь-ледь, штрихами намічене, нагадувало конкретну Інгу. Щось воно мені ще нагадувало, це обличчя, когось мовби добре знаного, але я не міг пригадати — кого. Я явно зустрічав жінку, схожу на неї саме тут, в Густому Лузі, але хто це?
У моїй уяві, доки йшов до школи, промайнули всі знайомі мешканці Густого Лугу жіночого роду, але жодна з них не була схожа на Інгу. У школі зустрівся з кількома вчителями, котрі після того, як розпустили учнів, що прийшли на пробну «лінійку», ходили ще порожнім шкільним подвір’ям, заходили в класи, щоб вдихнути запах свіжої фарби. Зрештою, я знайшов собі роботу і ще з двома вчителями заносив парти до класу, де ще не зовсім висохла підлога, пофарбована у коричневий колір.
Весь час з голови не виходило побачене дорогою на одному з подвір’їв. Там зібрався невеличкий натовп — господарі, батьки двох моїх учнів, чоловік зо п’ять моїх сусідів. Вони бурхливо обговорювали подію, що трапилася цієї ночі. Якийсь негідник задушив собаку. Здоровенний, з темно-сірою шерстю, дворняга лежав посеред утвореного збудженими людьми кола, висолопивши язика, і, здавалося, у його широко розплющених очах, які ніхто не здогадався закрити, застигло німе запитання, звернуте до людей — за що? Господар, тракторист місцевого лісгоспу, показав на явно перетиснуту чимось залізним шию собаки й дивувався, як Рекс міг підпустити до себе когось чужого.
— А може, то був зовсім і не чужий? — висловив припущення його сусід.
Я пригадав розповідь Степаниди Луцишихи про те, як хтось задушив маленького песика, купленого для внука, і мимоволі здригнувся. Люди, що стояли на подвір’ї, стали висувати версії, хто б міг взяти на себе такий гріх, питали, чи нічого не вкрали у хазяїна собаки?
— Ні, нічогісінько не взяли, — здивовано визнав хазяїн. — Я цеї ночі й не замикав навіть хліва, коли по правді, то пізно з весілля вернувся та й забув. А міг би, холєра, й шлею з хомутом винести, новісіньку, минулої неділі купив на базарі, й плужка, і двигунець до січкорізки там стояв. Нє, нічого не забрано.
Я сказав їм про Степанидиного песика. Після моєї оповіді й почув уперше: невже ж то в Густому Лузі завівся якийсь душитель собак? Але нащо?
— Та ж наш Рекс чужого й близько не підпускав, — сказала дружина господаря, жінка, вкрита ледь помітним ряботинням. — Такий ґвалт зніме, що ми, бувало, й серед ночі виходили подивитися, чого він так валує? Раз вискочила я, а він ледь з цепу не зірветься. Оглядаюся — нікого ніде нема, тилько туман садком пливе. А він усе не перестає вигавкувати. Коли ж придивилася, а то в сусідів на дереві кіт сидить. То як би він до рук дався?
Вони так і не знайшли відповіді на це запитання. Я пішов собі далі, а вже в школі, не знати чого, раптом подумав, що то не перший випадок і не останній. Але нащо комусь просто душити собак? Ще міг би той душитель (якщо тільки два випадки в різних кінцях міста не збіг) зловити й задушити маленького песика. Але як вдушити без єдиного звуку такого здоровенного собацюру, як Рекс?