Він вручив мені якусь папку, проте попередив, що маю за два дні повернути. Повідомив, що то літопис роду графів Ловиг. І підморгнув змовницьки. Я знав, що означає це підморгування. Щось кольнуло у грудях. Правда, лише на мить.
Вже коли я виходив із музею, почув його тихий голос:
— Платоне Васильовичу!
Я спинився і подивився запитально на свого колегу. Здасться, наступного року йому має виповнитися цілих сімдесят. Майже п’ять десятків він віддав школі й близько сорока років музею, який сам же й заснував.
Він підійшов до мене, я побачив вагання у його все ще живих очах.
— Що ви думаєте про це… про останні події?
— Що ви маєте на увазі? — я щиро не міг второпати, про що він питає.
— Це… вбивство собак.
— Вбивство собак? Ах, справді… Сьогодні знову хтось задушив собаку… Та ще й такого здоровенного…
Дмитро Харитонович явно щось хотів мені сказати. І він, ще трохи повагавшись, сказав:
— А знаєте, Платоне Васильовичу, адже це вже в Густому Лузі було. Так, було…
— Що ви маєте на увазі? — уточнив я. — Що — було?
— Масове вбивство собак. Їх так само душили.
— Так само? І коли це було?
— Більш як двісті років тому. 1762 року. І теж восени. Тоді в місті була справжня епідемія.
— Епідемія?
— Так, епідемія страху. Я читав про те в одній книжці, яку написав очевидець тих подій.
— Гм, цікаво, — сказав я. — То, може, дасте ту книжку прочитати?
— Дав би, звісно, але, — він почервонів, зам’явся, — бачите, кілька місяців тому хтось її з музею вкрав.
— Украв?
— Так, украв. А може, ще й раніше. Бо ж книжка лежала у сховку.
— То ви хочете сказати, — здогадався я, — що хтось зараз хоче скористатися рецептом душіння собак?
— В тім-то й річ, що ніякого рецепту там не було, — Дмитро Харитонович зітхнув. — Лише описано, що хтось невідомий душив собак уночі. Схоже на те, що маємо зараз. Боюся, що ці пара випадків — лише початок. Хотів би, звісно, щоб так не трапилося.
— Але навіщо й кому це треба? — спантеличено спитав я.
— Я теж задавав собі це питання. Й автор тої книжки задавав. Вона, знаєте, вийшла у Варшаві ще в кінці вісімнадцятого століття. Але я можу й помилятися.
Він мовби щось недоговорював чи боявся сказати. Я був заінтригований, але розпитувати не став. Мене вабила до себе синя, трохи потріпана папка, в якій був опис родоводу графів Ловиг. Невже Інга справді належала до їхнього роду? Я вклонився колезі на прощання і вийшов.
Дмитро Харитонович наздогнав мене вже на вулиці.
— Вибачте, Платоне Васильовичу, — сказав, ще не віддихавшись від незвичного для нього бігу. — Я ледве не забув… Бачите, яка річ… Якщо вас зацікавив родовід графів Ловиг, то я можу вам порекомендувати… Одним словом, є людина, яка збирає про них матеріали. Хоч вона й просила нікому про те не казати, але, так і бути, вам я скажу…
— І хто ж ця людина? — зацікавлено спитав я.
— Любов Смажук… Наша художниця… Та й ваша учениця. Вона вам про це не розповідала?
— Здається, щось розповідала, — сказав я, хоч ніколи не чув від Люби про її таке захоплення.
— То ви можете більше дізнатися від неї самої, — кинув уже мені навздогін Дмитро Харитонович, бо я вже рушив і йшов, йшов і йшов неспинно вулицею містечка, а у вухах раптом знову зазвучала вчорашня весільна мелодія.
Вона звучала вже так голосно, що я не стримався і побіг.
Але мелодія мене наздоганяла і наздоганяла. Все ж мовби вона була весь час позаду.
Нарешті я дістався додому. На подвір’ї стояла Марія, схожа на журавлиху, що не змогла полетіти у вирій.
— Чого ти такий зляканий? — спитала вона.
— Я не зляканий… Я…
Я умовк, не в силі описати свого стану. Відчував, як легке дрижання пронизує мене всього.
— Що трапилося? — почув я Маріїн голос.
— Нічого, — сказав я.
Я справді не зміг пояснити причини моєї тривоги, хоч вона була зовсім поруч. Зовсім поруч. Ні, причина не в портреті графині, не в тому, що графиня дивовижно схожа на Інгу…
«Люба, — думаю я. — Так, Люба. Люба Смажук, моя найталановитіша учениця. Чужа жінка, яка щойно вийшла заміж».
XIX
Ми зустрілися нарешті з цим чоловіком. Чоловіком, якого я мав би ненавидіти. Ця зустріч відбулася посеред вулиці, трохи збоку від будинку, який я мав увечері пограбувати. Я мав украсти картини цього чоловіка, Платона Лемещука, вчителя малювання, з тих, що їх називають самодіяльними художниками. Я вже знав, що Мирослава, яку він зве Миросею, розповіла йому про те, що я купив у неї картину — пейзаж із старим ясеном у центрі. Художник, у свою чергу, знав про те, що Мирослава-Мирося лишилася чи не єдиною власницею його робіт. Відверто кажучи, я боявся, що цей Платон може забрати від неї ще уцілілі картини. Втім, боявся не те слово, бо я й боявся і прагнув, аби він це зробив. Якщо відверто, то в глибині душі я співчував цьому чоловікові, який став поки що найголовнішим об’єктом до кінця не зрозумілої мені гри моєї таємничої пані Володарки. До того ж, мені не вельми хотілося красти ці останні картини.