Втім, я не помилився. Але про те, що я не помилився, довідався згодом, недавно, наприкінці літа. А тоді…
— Не будьте банальним, — сказала вона тоді. — Ви значно розумніший.
— Дякую, — сказав я і подумав, що моя поведінка, слова, їх трактування віднині навряд чи мають якесь значення.
Я зрозумів, що просто закохався.
Того вечора ми ще посиділи годину, а може, й дві, а швидше й цілих три. Після кількох тем розмови — література, мистецтво, історія — добралися ми й до книжки Томаша Косарека. Тут я нарешті дізнався про справжню причину зацікавленості моєї чарівної співрозмовниці книжкою і тими давніми подіями. Виявляється, її звали Венцеславою, саме так, як графиню Ловигу.
— Ви знаєте, я колись ще в дитинстві питала маму, чому вона дала мені таке дивне ім’я, — сказала Венцеслава, ледь помітно хвилюючись. — І мама сказала, що зробила це на прохання бабусі. Начебто була вона колись у ворожки, і та нагадала їй, що в дочки бабусиної народиться також донька і, аби вона була щасливою, потрібно назвати її Венцеславою. Тоді мовбито пощастить вийти дуже вдало заміж, інакше ж — чекає в житті багато неприємностей. Знаєте, мабуть, в бабусиній голові міцно засіло те ворожчине дивне пророцтво. І вона взяла з моєї мами слово, що буде її донька неодмінно Венцеславою.
— А вам самій подобається це ім’я? — спитав я.
— Уявіть собі — так, — відповіла Венцеслава так само просто. — Ще в дитинстві я гордилася, що ні в кого нема — ні в нашому домі, ні в класі — такого гарного і загадкового імені. Хоч один мій однокласник за нього й дражнив мене полячкою.
— За Венцеславу! — сказав я, беручи фужер до рук.
— Тільки не за мене, а спочатку за іншу, — сказала дівчина, яку я подумки ніжно назвав Славцею, Славунькою. — За графиню Венцеславу!
— Ви пропонуєте випити за графиню?
— Авжеж, — посміхнулася вона. — Якби не графиня Венцеслава, ми б не познайомилися.
— Справді? — здивувався я.
Виявилося, що таки так, бо, як довідався, років два тому Венцеслава побувала у відрядженні в містечку Густий Луг, зайшла до тамтешнього музею і побачила портрет графині Ловиги. І здивувалася, що її зовуть так само. З того часу й почала збирати дані про свою вельможну тезку.
— Знаєте, я вже готова повірити, що ворожка не випадково дала мені таке ім’я, коли мене ще й на світі не було, — в очах у Венцеслави з’явилася дивна замрія. — Я навіть подумала, було: а може, ми спадкоємці графського роду? Але, на жаль…
За словами Венцеслави, вона за допомогою колишнього свого однокласника довідалася про існування книжки Косарека, він і допоміг її дістати через Олесю. Тепер вона, Венцеслава, дізналася про те, що і я прочитав цю книжку, і гадала, що я, може, знаю щось особливе про графів Ловиг і, зокрема, про графиню Венцеславу.
— На жаль, ні, — сказав я, — нічого особливого не знаю.
Я подивився на дівчину за столиком навпроти мене. І відчув, що боюся, вже боюся її втратити.
— Ви розчаровані? — спитав я, і почув, як мій голос ледь-ледь по-зрадницьки затремтів.
— Ні, чому ж?.. Навпаки, — відповіла Венцеслава і стиха засміялася.
У залі раптом зазвучала музика. Хрипкий голос француза Джо Дассена повідував світу про його почуття до жінки, яку він зустрів і боявся втратити, втратив і хотів повернути, про мінливу непостійність людського буття, яким треба насолоджуватися щохвилини, щомиті, а ми цього не розуміємо і роздумуємо про нього.
— Кажуть, він помер від розриву серця, коли покохав удруге жінку, яку вже колись кохав і покинув, — тихо сказала Венцеслава, і моє серце радісно забилося — я почув у її голосі хвилювання.
XXII
З того моменту, як попрощався з Венцеславою, я завважив, що світ сприймаю, мовби інакше, ніж досі. Коли наближався до аспірантського гуртожитку, раптом помітив, як незвично освітлена вулиця — світло просіювалося крізь дерева, ще безлисті, але вже вагітні передчуттям весни, наче обіймало їх і робило частинкою чогось невимовно таємничого.
Поближчали кілька зір, що проступали крізь хмари, а простір водночас немов розсунувся.
«Чи дістанусь я нарешті до своєї оселі?» — подумав я і раптом зрозумів, що мені не хочеться йти додому, а хочеться, аби цей будинок, в якому я жив третій рік, відсунувся від мене, аби мій шлях тривав далі й далі, хай навіть нескінченно.
То було дивне відчуття, пізніше я подумав, що передчував зустріч з Олесею, котра чекала мене біля мого під’їзду.
— Ви? — я справді страшенно здивувався, коли вона виринула переді мною.