Я спускаюся до моря, вдихаю його запах, море лащиться до моїх ніг, я гладжу його рукою, наче кошеня. Й пишу, пишу, пишу, переношу на полотно хвилі, лише хвилі, лише воду — синю, зеленувату, прозору і помутнілу, щось у цьому є, у мене якась затятість до хвиль.
Ти здивований, Віталію? Так, я художниця, я тебе дурила, коли казала що я якийсь там мистецтвознавець, історик чи що там ще…
Я думаю про тебе, про твою роль у моєму житті, про твоє кохання до мене, про мої почуття до тебе, яких нема, а я хотіла, щоб вони були, — от у чім біда.
Тут, біля моря, ми вдвох, тут я відпочиваю зі своїм нареченим, так, у мене є наречений, якого я теж не люблю. Наберися мужності і читай цю сповідь, бо що лишається робити, як мені читати, а тобі писати, ні, навпаки, писати мені, а тобі читати. Цієї вечірньої пори в мене страшенно болить голова, сьогодні я знову переносила море на полотно, тепер не можу заснути, сиджу за столом і пишу цього листа. Мій наречений спить, він стомлений коханням зі мною, ти ще не знаєш, як я вмію кохати, гадаю, що ти ще це пізнаєш, а може, й ні, а пишу я до тебе тому, що хочу, аби ти сюди приїхав. Негайно, як тільки отримаєш цього листа, вирушив у дорогу. Я дуже тебе прошу зробити це».
— Так, це справді катастрофа для тебе, — каже жінка, що лежить поруч зі мною. Моя дружина Венцеслава.
— Для мене? — Я аж підвожуся на лікті. — Ти хотіла сказати — для нас?
Венцеслава засміялася. Тихо-тихо. Але в мене мороз пробіг по спині від цього тихого смішку.
— Я сьогодні розмовляла з графом, — сказала вона. — Він запросив мене прогулятися парком. Гадаю, ти це помітив.
— Так, я це помітив, — я відчуваю, що до мене повертається надія. — Про що ж ви розмовляли?
— Багато про що, — не відразу відповідає Венцеслава. — А найбільше — про тебе. Найбільше — про тебе.
— Про мене?
— Так. Я розповіла графові, що всі ці роки ти безбожно обкрадав його. Грабував, присвоював належне йому багатство. Ось так, любий Зигмунте.
— Що?
Я підводжуся, дивлюся на жінку, що так підло мене зрадила. Я готовий задушити її своїми руками й відчуваю, що ось-ось зроблю це. Ще хвилина, може, й менше, і я кинуся на неї — вона зовсім поруч.
— Ти хочеш мене вбити? — спокійно каже вона. — Ти здатен на це? Вбити жінку, яку ти безтямно кохаєш? Без якої не уявляєш свого життя? І вбити?
— Ти… Ти…
Я хочу сказати найдошкульніші слова, грубі, брутальні, а замість них виривається безпорадне:
— Навіщо ти це зробила?
Венцеслава повертається до мене. Наказує мені зробити те ж саме. Я бачу її зеленкуваті очі, які так люблю цілувати, її напіврозкритий рот, рядок блискучо-білих зубів.
— Тебе хочу, Зигмунте, — каже вона. — І не хочу відповідати на твоє запитання. Що буде далі — ти й сам знаєш. І чому я так зробила, теж знаєш.
І вона цілує мене. Цілує так пристрасно, як уміла тільки вона.
Ми зустрічаємося біля моря, як і домовилися. На Венцеславі (чи хто вона там насправді) шорти і коротенька маєчка, яка до шортів не дістає. Я бачу її загорілий, плаский живіт.
— Я дуже рада, що ти приїхав, — каже вона. — Не віриш? Дарма. Я… Я хочу, щоб ти повірив.
— Що трапилося? — запитую я. — Ти справді… справді тут не сама?
— Так, — Венцеслава пильно дивиться на мене. — Він якраз поїхав до Ялти, за продуктами. Ми зараз прогуляємося вздовж берега. До пансіонату.
Я йду поруч дівчини, яка донедавна була мені дорожчою за все на світі. «Скільки мрій і райдужних планів загинуло», — кажу я собі. Я дивлюся на Венцеславу, що ступає поруч притишена й замислена, і раптом гранично чітко розумію, що мушу віддатися на її волю, що б вона не замислила. «Невже для тебе не має значення, що вона тут з іншим?» — питаю я себе. І раптом із жахом усвідомлюю — так, немає.
— Я зараз тобі покажу того чоловіка, — обіцяє Венцеслава.
— Єдиний порятунок для тебе — прийняти цю смерть, — каже Венцеслава уранці — спокійно, холодно, відсторонено.
— Пані вважає мене зовсім за божевільного? — намагаюся також спокійно спитати я.
— Ні, не вважаю, — відповідає вона. — Зовсім не вважаю. Але ти потрапив у безвихідь. Втекти звідси? Куди? Тебе спіймають і посадять до в’язниці, зашлють на каторгу. А так… Так ти помреш поруч з коханою жінкою. Чи ти готовий до каторги?
— Жахливою смертю, — кажу я. — Ні, цього не буде. Чуєш — не буде.
Я встаю, покидаю цю страшну підступну відьму. Над палацом, де ще кілька тижнів тому я був повновладним господарем, сходить сонце. Я йду. Я знаю, вже на півдорозі спинившись, куди я йду. До тієї проклятої зали, де стоїть паля, призначена для мене. Ні, я не збирався сідати на неї, не збирався помирати так жахливо і все ж чомусь іду саме туди.