Олеже, мовчи, моє кохання не проходило, взаємини наші склалися так, що ми переспали, то було, коли я вчилася в академії. До того я вже мала чоловіків, але чим більше я знала їх, тим більше мені хотілося одного-єдиного. Я й прийшла до нього, лишилася на ніч. Коханцем, як я й підозрювала, він виявився так собі. Але не в тому річ, не в тому річ, що горобина плаче ніч, як там співає та Оксана. Річ у тім, що я досі не позбулася своїх почуттів до цього чоловіка, вже майже старого, старого холостяка, який і ходить вже, сутулячись, якого ти шмагав паском, та, Господи, ти ж здогадувався, певне, хто він такий, я бачила по твоїх очах, сліпий би хіба не побачив схожості цього чоловіка з його автопортретом у моїй кімнаті.
Ми вже були на лузі, йшли через нього, віддалялися від міста, Олег мовчав, певне ж, він умів мовчати, і тоді я почала другу частину своєї божевільної розповіді. То була розповідь про те, як у моєму житті, у моїй долі поруч із пристрастю до малювання, а згодом і писання справжніх картин з’явилася інша пристрасть. Поруч із коханням до мого вчителя Платона з’явилася інша закоханість. Я пристрасно закохалася у графиню Венцеславу Ловигу.
Ти був, Олеже, в нашому міському музеї, ти бачив її портрет, я ще спитала тебе про враження. Цікава жінка, видно, була, сказав ти. Авжеж, цікава, відповіла я, розповім тобі якось про неї. Ось і розповідаю.
Був у моєму житті момент, коли я вперше зупинилася перед цим портретом. Я тоді вчилася у сьомому класі, так, у сьомому, мене зупинив погляд цієї жінки, владний, він мовби наказував зупинитися; ми тоді ходили на екскурсію до музею, бо вчителька історії вигадала тему уроку: «Історія рідного міста», йшла так звана перебудова, заохочувалася вчительська ініціатива.
З того дня почалося моє захоплення цією жінкою в білій шубі. Білою графинею. Часто після уроків, а часом і на перерві, я приходила й дивилася на її портрет.
Що мене привабило більше, я б і сама не могла сказати. Очі — сірі з якимось дивним переливом? Я оглядалася, вже коли виходила із залу, і мені здавалося, що вона йде за мною або ж наче притягує тими очима до себе, витягує з мене щось таке потаємне, що не відоме й мені самій. Поворот голови? Він був якимось настільки гордим і природним водночас, що, здавалося, вже самим цим поворотом графиня дарує тобі несказанне блаженство бути присутньою при чомусь відомому лише їй, в той же час й інтимному, таємничому і такому, чим вона хоче поділитися лише з тобою. Руки? Якось я не втрималася, підійшла до портрета й крадькома поцілувала ці тонкі витягнуті руки, які графиня склала навхрест поверх колін. Чи це був генний поклик мого предка, який стояв, зігнувшись, перед її ясновельможністю й отримував милостивий дозвіл поцілувати цю руку? Олеже, не посміхайся, про останнє я подумала значно пізніше, вже навчаючись в академії, а тоді, ще школяркою, я начеб закохалася у графиню Венцеславу Ловигу. І десь із класу восьмого, таки із восьмого почала збирати по крупинках все, що було відомо про цю дивовижну жінку. Допоміг мені директор музею Дмитро Харитонович, закоханий в історію нашого містечка, потім я за його ж допомогою вийшла на нащадків роду Ловиг, котрі живуть у Польщі і в Сполучених Штатах. Від них я й дізналася, що в Густому Лузі зберігається єдиний у світі вцілілий портрет графині Венцеслави.
Ми відходили все далі й далі від міста. Коли я озирнулася, перервавши розповідь, воно здалося мені майже нереальним.
«Я не повернуся до цього міста», — подумала я зненацька.
У мене є такий пейзаж — за лугом, що здається величезним, безкінечним, видніється далеко, десь аж на обрії, місто — місто-фантом, місто-примара, фата-моргана, що виростає і водночас віддаляється, коли довго вдивлятися у картину. Я довго порпалася біля картини, чергового свого дітища, зіпсувала чотири чи п’ять полотен, але бажаного ефекту таки досягла.
Я подумала тепер, що моя картина ожила, стала реальністю.
«Боже, допоможи мені не втратити відчуття цієї реальності, — подумала я, — бо тоді я втрачу все».
«Я створила свою реальність і змушу всіх жити у ній», — такою була моя наступна моя думка.
Олег мовчав. Зрештою, мовчала і я сама. У нашому мовчанні, наче в тенетах, борсалася моя розповідь, наше минуле і наше майбутнє.