Того ранку хмар на стелі небесного шатра було небагато — і я сповна міг спостерігати народження чистого неба, його дивне вмивання та все ж з нетерпінням чекав того, заради чого й прийшов. Цього разу я перетнув площу і зайшов до ясена із західного боку. Там, біля житлового будинку, починався невеликий сквер, і мене добре приховували від надто допитливих очей, якби такі знайшлися, дерева й кущі. Збоку бовванів край будинку міської ради, за ним починалася центральна вулиця, названа тепер ім’ям Незалежності, видно було й шмат самого майдану, отаке, місце я собі обрав доволі вдало.
Я таки дочекався того, за чим прийшов. Коли перші несміливі відблиски сонячних променів, що от-от мали народитися, перетнули майдан і впали на ясена, я знову побачив на ньому обличчя. То було те саме обличчя, що я бачив учора, тільки цього разу не таке чітке, начеб розмите. Я подумав, що треба почекати, доки воно проявиться чіткіше, але швидко помітив, що чим більше ясен освітлює сонце, тим розмитішими стають риси обличчя посеред крони. І тоді я став гарячково накладати фарби на полотно (мольберта я передбачливо захопив із собою і встановив, ледве прийшов на майдан), бо раптом відчув давню, вже майже забуту пристрасть писати картини. Працював я швидко й самозабутньо, щось відтворював з того, що зникало на моїх очах, щось осіло наміцно в моїй пам’яті з учорашнього вечора. І коли сонце геть освітило старезне дерево і в його променях розтали останні риси обличчя на ясені, я вже мав його на полотні таким, як бачив, — бородатим, обрамленим поріділим багряним і зеленим листям, немовби вінком, таким, що виростало десь наче з глибини ясеневої крони.
Та, як виявилося, я був не сам того ранку на майдані. За моєю роботою спостерігала Божевільна Марта. Коли я почув за спиною чиїсь скрадливі кроки, й озирнувшись, уздрів божевільну, я раптом, не знати чого, перелякався, начеб вона могла сполохати те обличчя, що тепер майже не виднілося. Більше того, скажу відверто, — в якусь мить я злякався, бо майнула геть божевільна думка, що портрет може зникнути так само, як і обличчя на ясені. Я закричав, щоб вона забиралася геть, не заважала мені працювати, що це не її діло, чого я тут і що пишу.
Марта злякано подивилася на мене, позадкувала і без жодних слів таки пішла геть. Вже потім я подумав, що треба було запитати, чи бачила вона, як і я, те обличчя? Але я не запитав — ні тоді, ні пізніше. Щось мене стримувало. А втім, я знав, що — я боявся, що Марта його не бачила, так само, як і Ольга Миронівна, як і охоронець із міськради, який помітив, як виявилося, що я йшов через майдан і встановлював мольберта.
Ми зустрілися з ним, коли я вже повертався назад. Я боявся, що він попросить мене показати картину, але він тільки спитав ввічливо:
— Малювали ясена?
— Так, ясена, — підтвердив я.
— Та, певно, дуже гарно, коли його освітлює сонце? — висловив припущення охоронець.
— Авжеж, гарно.
— Добре бути художником, — він легко зітхнув і потис мені руку на прощання.
З тим і розсталися. Я йшов уже цілком світлим містом, вітався з перехожими, котрі прямували на базар, звернув у бокову кривулясту вулицю, потім у другу, щоб зустріти якомога менше людей. На мої плечі навалювалася втома, здавалося, от-от впаду і засну посеред вулиці.
Та я дійшов до свого помешкання, перетерпів захоплення Марії («знову ходив малювати? Боже, я так рада, а то ти вже геть закис») й, опинившись нарешті у своїй кімнаті, поставив картину на стола, притуленого до стіни. На мене зиркнули, аж пропекли, темні, кольору переспілої сливи, очі. Цей погляд годі було витримати. Я відвернувся, намагаючись вгамувати дрижання, що охопило все моє тіло.
Все ж за хвилину чи дві я знову подивився на портрета. Цього разу я витримав цей погляд, створений чи відтворений моєю ж рукою. Майнула думка — може, знищити його, порвати раз і назавжди, щоб позбутися видива, страху і непояснимої тривоги, що дедалі більше огортала мене? Але я відчув, що не зроблю цього, як і не покладу більше на портрета жодного мазка, хоч і розумів, що він надто сирий, якщо дивитися на портрет як усе-таки з біса пристойний (навіть не для мене, а взагалі) твір мистецтва. Я переставив портрета до стіни і подумав, що, мабуть, так і не зможу збагнути, що ж трапилося? Несподіваний приплив натхнення, що вилився у цей незвичний портрет чи щось інше, непоясниме? Так нічого й не вирішивши, я пішов умиватися.