Вранці я ледве зміг знайти ножа, бо вночі сад за вікном засипало снігом. А ще за кілька днів густий снігопад завалив геть усе місто. Попід тинами лежали високі кучугури. Дерева в саду стояли обважнілі, схожі на білі примарні статуї, особливо вночі, коли на них падало світло з мого вікна.
За стіною чувся веселий сміх — то сміялася Марія. До сміху додавався впевнений Петрів бас. Я сидів і маленькими ковтками зігрівав горло горілкою. Життя нестерпно тривало і я не підозрював, що воно ось-ось вибухне, зірветься ще однією подією, яка остаточно круто змінить моє життя. Я вже був доволі п’яненький, бо перед тим ми з Марком побували в барі, де пропустили тричі по сто грамів.
XXXV
Повернувшись одного дня — то таки була п’ятниця — я застав у своєму помешканні гостю. Та ще й яку! Ще вставляючи ключа в замок, я здивувався — двері виявилися відімкненими. Я навіть зрадів, бо подумав, що то порядкує в моєму домі, за старою звичкою, Марія. Останні тижні після свого несподіваного заміжжя вона не навідувалася, як раніше, до моєї половини дому в мою відсутність, щоб узяти крупи чи м’яса для супу, який раніше варила й для мене, чи прихопити сорочки для прання. Я відчував: причина не лише в тому, що в її оселі з’явився чоловік. Вдень Петро йшов на роботу, тож могла б навідатися. Марія відсторонювалася, рішуче відокремлювала мене від себе, бо я не спинив її, не розрадив, зрештою, знехтував, а жінки, як відомо, дуже гостро на те реагують. З мого боку ж, якщо й була вина, то сиділа вона дуже глибоко й навряд чи могла вишкрябатися назовні.
Коли я відчинив двері до кімнати, то побачив не Марію, а високу струнку жінку в дорогій норковій шубі, яка роздивлялася притулені до стіни картини — я так і не спромігся їх повісити на стіну (чи, швидше, не захотів), хоч і зодягнув у рамки. Моя гостя ще не повернула голови, як серце у мене голосно забухало — то була Люба. Люба Смажук, моя найкраща учениця, моя гордість, мій біль й загнане кудись углиб єства таємне кохання.
Безумовно, вона чула, як відчинялися двері, я помітив, як ледь-ледь рухнулися її плечі, але повернула голову з розкиданим по шубі, аж майже до ліктів, розкішним пшеничним волоссям, не відразу.
— Доброго дня, Платоне Васильовичу, — сказала вона, просто й невимушено, мовби ми розлучилися лише вчора, коли вона пішла зі школи додому, як то було колись.
— Здрастуй, — привітався я, і хоч намагався вимовити спокійно, голос мене зрадив.
— Колись ви казали — здрастуй, Любцю, — посміхнулася вона.
— Ти ж виросла, — спробував посміхнутися і я.
— Виросла… авжеж, виросла… А ви…
Вона ступила до мене крок, другий, спинилася. Я почув запах дорогих духів. І нараз — дивне миттєве запаморочення. Захотілося пошукати рукою опори, та я стримався.
— А ви, Платоне Васильовичу… Ви не образитеся, коли я скажу…
— Чому б я мав на тебе ображатися?
— Ви не знаєте, що я хочу сказати…
Вона подивилася мені у вічі. Я побачив погляд маленької беззахисної дівчинки. Той давній погляд, який я бачив колись на уроках і в школі, і тих уроках, що давав я їй на лузі, на міській площі, в багатьох місцях, де вчив її писати вже фарбами. Нарешті, коли віз її до художньої школи, і тоді ще з кісками, Люба раптом притулилася до мого плеча, а коли я погладив її по голові, підвела до мене вдячні, зволожені очі. Тепер у тих очах я побачив себе — маленького і далекого. Чи це згадався той давній погляд?
— Ви, Платоне Васильовичу, написали дві гарні картини, — сказала тим часом Люба.
— Ти так вважаєш?
Я мав би образитися, але не образився. Для мене справді багато важила її думка. Тільки щось здригнулося всередині, обірвалося, покотилося вниз, щось маленьке і невловиме. І ще затерпло піднебіння.
— Так. Я кажу цілком щиро. Це справжній живопис.
— Ти вже й не сподівалася на це? — я намагався вимовити ці слова якомога іронічніше, а вийшло… Голос мій ще більше здригнувся, захрип, наче я випив годину-дві тому цілу кварту холодної води.
— Я просто рада… Але… але я прийшла до вас не за цим… Я прийшла покаятися, Платоне Васильовичу.
Я дивився на неї здивовано, навіть ошелешено. Передчуття, терпке, аж млосне, стисло мені груди.
— Покаятися — за що?
— За все. За багато що. У вас не знайдеться випити?
— Хіба горілки.
— Давайте й горілку.
За кілька хвилин ми сиділи за столом із чарками в руках. Горілку пили з Любою вперше. Колись пили вино — за її успіх на виставці, її успішний вступ до інституту, який потім став академією, коньяк пили, коли вона отримала диплома. Люба тоді сміялася, пригадуючи свої дивні винні коктейлі.