XXXVII
Люба, проте, не збожеволіла, як могло здатися. Вона того ж дня поїхала з Густого Лугу.
Я зрозумів, що жодного сенсу змінювати своє життя не бачу. Бажання писати пейзажі у мене не виникло. Іноді я згадував ту Любину гонитву, скидання одягу й питав себе, що то було — тимчасове потьмяніння розуму чи частина якоїсь незрозумілої мені вистави? Але так нічого й не вирішив.
Навесні я зварганив листа до Інги. Я повідомляв, що написав її портрета, якщо вона хоче, то можу подарувати. І, ніби між іншим, питав, чи нема в неї сестри в Прибалтиці чи деінде і чи вона сама не вийшла заміж.
Десь за тижнів зо три я отримав відповідь. Інга дякувала, що я її не забув, дякувала за портрета, я можу його привезти, якщо хочу. Вони заплатять, скільки треба. Вона може собі це дозволити, бо вийшла заміж за військового, полковника. Що ж до сестри, то сестри рідної у неї немає, лише двоюрідна. Чому я про це питаю? — так закінчувала вона листа.
Портрета я завіз до Києва, ми мило поспілкувалися з Інгою та її чоловіком-полковником. Він виявився доволі приємною людиною. Ми сходили до кав’ярні, розпили пляшку коньяку. Побалакали. Все було дуже добре, от щось тільки весь час смоктало у мене під ложечкою. Востаннє подивившись у очі Інги, я зрозумів, що ніколи не побачу її, хоч вона та її чоловік запрошували, як буду в Києві, неодмінно заходити. Інга мене відрекомендувала як відомого художника, портрет і їй, і чоловікові сподобався. Найбільше мені сподобалося те, що я побачив — вона зовсім не боїться, що я можу щось розповісти її чоловікові про наші з нею стосунки.
Лише на вокзалі, скориставшись тим, що полковник пішов купувати пляшку води, вона торкнулася мого плеча й заглянула у вічі.
— Ти справді привіз тільки картину? — спитала вона тихо, щось явно очікуючи.
— А що я мав би привезти? — щиро здивувався я. — Хіба що себе. Але ж я тобі не потрібен.
— Ти певен? — спитала Інга, відвернулася, й мені чомусь здалося, що на її очах з’явилися сльози.
— Вибач, — сказав я. — Ти ж не витримала першою й поспішила заміж.
— Але хіба не ти перший втік?
— На те були свої причини.
— Причини?
— Довго пояснювати. Може, й поясню тобі. Колись.
Але я не був певен, що так станеться. Спалах почуттів чи чогось іншого минув? Теперішня ж моя надія — на чому ґрунтувалася вона? Хіба на безбережній самотності й потребі того неможливого, яке не здатне зігріти й душу.
Повернувся полковник. Окрім води для Інги, він приніс по пляшці пива. Ми стояли, пили пиво. Інга зробила кілька ковтків з паперової склянки, куди налила воду. Чекання поїзда ставало нестерпним. Я подумав, що ми надто рано приїхали. Та, як виявилося, ми переплутали колії і мій поїзд ледве не відправився без мене. Я вскочив на ходу до вагона, але вже не зміг виглянути у вікно.
Коли я повернувся до Густого Лугу, то мене очікував сюрприз — мого старого приятеля ясена вже не було. Я прийшов на майдан, побачив вирву на тому місці, де він ріс, щось здригнулося всередині, болісно защеміло, та так, наче я дізнався про смерть близької мені людини. Майнула думка — чи не боляче йому було вмирати? І водночас друга — що тепер у моєму житті не буде жодної таємниці. А може, його й зрізали, щоб позбавити мене й місто цих таємниць? Та я знав про справжню причину — оскільки останнім часом у містечку поширилися чутки, що під ясеном сховані скарби графів Ловиг, і було кілька спроб уночі самовільно зрізати дерево, то міськрада прийняли рішення зрізати його цілком легально і легітимно, що й зробили при великому напливі народу. Потім викорчували за допомогою заорендованого в райцентрі екскаватора величезного пня. Ще й викопали під пнем яму. Ні скарбів, ні труни з тілом графині, що теж припускали, там не виявилося.
Серед інших подій того року відзначу три. Одного разу ввечері я почув страшний крик і грюкіт за стіною. Я кинувся, щоб врятувати Марію від Петрових кулаків, але застав видовище, від якого мало не розреготався, — то Марія лупцювала поліном чоловіка, котрий, як виявилося, потяг із сімейної каси десятку на пиятику.
Друга подія та, що я прочитав у газеті, — у столиці відкрилася виставка робіт молодої перспективної художниці Любові Смажук. Я довго сидів, заціпенівши, тримаючи в руках газету з фотографіями робіт з тієї виставки. Одна з робіт називалася — «Мій учитель». Я був зображеним таким молодим! Таким як, певне, вперше зайшов у Любин клас. А може, ще й молодшим. Мої очі на портреті були ледь примружені, а губи складені в посмішку. Чисту посмішку, ще не спотворену іронією.