«Це моя найкраща робота, — сказала молода художниця кореспондентові про «Мого учителя», — читав я в газеті, далі натрапив на своє прізвище. «Це скромний учитель малювання з містечка Густий Луг на Волині, де народилася художниця» — прочитав я.
От і все. То була на диво витончена помста. «А може, й не помста, — подумалось мені. — Може, я чогось не розумію?»
Я довго сидів і намагався добути ще якусь думку.
А ввечері прибігла Маріїна родичка Мирося.
— Платоне Васильовичу, тут про вас так написано, — заторохтіла вона й простягла мені газету.
— Люба так добре про вас сказала.
«Дурепа», — подумав я, та не сказав нічого. З того вечора у нас із Миросею почався роман. Через три місяці, на початку осені, Мирося лишилася в мене ночувати.
Третя подія — ще один мій візит до Києва і зустріч з убивцею собак. Чи тим, кого я вважав убивцею. Той чоловік врешті-решт сказав, що рецепт справжньої, а не вигаданої суміші, яка паралізувала собак, він сам знищив.
— Аби ні в кого не виникло в майбутньому спокуси, — сказав він.
Ми сиділи в кав’ярні, де, як він повідомив, він зустрівся вперше з Венцеславою, і пили червоне вино.
— Вона ніяка не Венцеслава, — сказав я.
— Для мене — Венцеслава, — вперто вимовив цей чоловік.
— Її звати Люба Смажук, — сказав я.
— Венцеслава, — з притиском проказав він. — Венцеслава, інакше я вам наб’ю морду. А ви ж цього не хочете? Не хочете?
— Напевне — ні, — сказав я.
Ми пили довго. Ми пили цілий вечір і не п’яніли. Ми почувалися родичами — і чим далі, тим більше.
Коли ми нарешті вийшли з кав’ярні, на землю опустився прохолодний осінній вечір.
— Час не зупинити, — сказав я. — Хоча яка бридота — знати цю істину.
— Це ви до чого? — подивився посоловілими очима на мене мій колега по нещастю.
— До того, що знову осінь, — відповів я. — Тільки цієї осені ніхто не вбивав собак. То ви справді не пам’ятаєте рецепту тієї суміші?
— Бувайте, — сказав він. — Мені пора. Готель он там.
— Я знаю, — відповів я.
— Знаєте? — сказав він. — Знаєте? Нічого ви не знаєте, добродію. Навіть того, що насправді в мене пофарбоване волосся.
— Пофарбоване? Вибачте, що ви маєте на увазі?
Я спитав і відчув, як у мене щось обірвалося всередині. Душа? Чи щось інше? Що? Що? Що?
— А ви що ж, хотіли, щоб я в такому віці ходив сивим? — убивця собак взяв мене за барки, струсонув, але швидко й відпустив.
Він повернувся — рвучко, зле, немов чекав, що я кинуся на нього, — і стрімко пішов геть. Широко розвивалися поли його довгого плаща. Наче крила підбитого великого птаха. Мов у Люби.
— Зачекайте, — гукнув я, але він став іти ще швидше.
Не почув чи вдав, що не почув мого скрику? Я міг би його наздогнати, принаймні спробувати це зробити, але хтось раптом зодяг на мої ноги важезні чавунні кайдани. Мені здалося, що я навіть чую, як вони скриплять — старі й іржаві від старості.
XXXVIII
Чутки про цього чоловіка стали розповзатися в Густому Лузі десь посередині осені. У місті з’явився проповідник якоїсь нової протестантської церкви, який, казали, передбачає, що саме в нашому містечку варто очікувати другого пришестя. Мирося, котра пішла одного вечора на зібрання в будинку культури, як вона запевняла, із простої цікавості, повернулася захоплена.
— Я, Платоне, ще не бачила, щоб так пристрасно проповідували Слово Боже, — казала вона. — Ти не повіриш, але під кінець проповіді, а він розказував притчу про блудного сина, півзалу плакало.
— Чи не закохалася ти, бува, в цього проповідника? — напівжартома спитав я.
— Що ти, що ти, Платоне? — замахала руками Мирося. — Як ти можеш таке казати? Він же проповідник.
— Хіба в проповідників не закохуються?
— Ні, тут ні, хоча чоловік він вродливий, — чогось зашарілася Мирося.
І раптом вона пополотніла, наче побачила щось неймовірне чи дуже страшне. Вона ткнула пальцем кудись за моє плече.
— Там… там… Платоне! — зойкнула вона.
— Що — там?
Я озирнувся і зустрівся з поглядом чоловіка на моєму портреті, якого я назвав колись убивцею собак. Здалося, що він дивиться на мене, свого творця, сьогодні по-особливому, не так суворо, але начеб насмішкувато.
— Що тебе так схвилювало? — спитав я Миросю.
— Це ж він, Платоне, він…
— Хто він? Ти можеш сказати нарешті?
— Це ж чоловік з портрета. Твого портрета!
— З мого портрета? Не розумію.
— Це портрет проповідника. Нашого проповідника. Який прийшов до Густого Лугу.
— Зачекай, — я вже геть нічого не розумів, дивлячись на перелякану Миросю. — Ти хочеш сказати, що той проповідник схожий на цього чоловіка?