— Он як? — сказав я. — І що ж дивного з вами трапилося? Вам подзвонили і сказали, щоб ви йшли до мене?
— Так, мені справді зателефонували і це сказали. Річ у тім, що мені сказали, аби я поспішав, бо ви готуєтеся знищити мого портрета.
— Вашого портрета? Значить, ви знали про його існування?
— Так, мені сказала одна з вірних моєї церкви саме сьогодні. Вона й розповіла про дивну історію появи цього портрета. Гадаю, ви на моєму місці також були б заінтриговані. Я жодного разу не був у Густому Лузі, донедавна навіть не підозрював про його існування і раптом дізнаюся, що хтось зобразив мій портрет на дереві та ще й вважає, що то портрет убивці собак, винного у масовій загибелі псів, яка була в цьому містечку рік тому. Звісно, я був доволі таки вражений і заінтригований. Я… я хотів до вас прийти, так, хотів прийти, але не сьогодні. І тут раптом цей дзвінок і повідомлення, що портрета буде знищено…
В міру того, як я слухав його схвильовану розповідь, то все більше переконувався, що говорить він щиро. Щось за всім цим стояло, а що — я міг тільки здогадуватися.
— Хто дзвонив? Ви впізнали голос?
— Ні, я вперше його чув, — відповів мій непроханий гість. — Голос досить приємний, хоча… хоча якийсь незвичний, мовби… мовби наляканий чи що. Ні, я не чув цього голосу, це точно. У мене добра пам’ять на голоси.
— Продовжуйте, — звелів я, ледве він зупинився.
— Та я, власне, майже все сказав, — проповідник знизав плечима. — Вона ще сказала, що ви можете прийти до мене, щоб запросити на акт знищення. Так і сказала — на акт знищення. Ну, я й подумав, що, можливо, зумію вас випередити, тому й поспішив до вас. І ось, як бачите, стою перед вами і вашою картиною… Якщо це розіграш, якщо ви вирішили навіщось покепкувати наді мною, то ви досягли своєї мети. Але навіщо ви це зробили, хотів би я знати? Щоб посміятися над проповідником якоїсь там секти, як ви, певне, вважаєте?
Я не відповів, зате швидко підійшов до картини, провів по ній рукою. Фарби на полотні були не свіжі, сухі. Якби він чимось стер своє зображення, водою чи якоюсь емульсією чи ще чимось, що змогло б швидко змити або розчинити фарби, все одно б якийсь слід лишився. Хай не волога, але пляма на місці, де був портрет посеред ясена, порожнє місце, бо ж замалювати його так швидко неможливо. Стоп. А якщо…
Я відступив від картини крок, другий і мало не розреготався. Це була зовсім інша картина, написана десь років два тому, ранньої осені. Одна з картин, які у мене начебто купили невідомі «покупці».
— Це зовсім не та картина, — сказав я.
— Не та? — здивувався проповідник. — Що ви хочете цим сказати?
— Те й хочу, — відповів я. — Це справді моя картина, але дворічної давності. Ясен, але без вашого портрета.
— А де ж та — з портретом? — він дивився на мене так, як дивляться на божевільного, — з острахом і осторогою.
— Поки я ходив до вас, а ви йшли до мене, хтось підмінив картину.
— І хто ж? — він явно мені не вірив.
— Я можу лише про це здогадуватися і спробую зараз вияснити. Але перше, ніж я це зроблю, хотів би знати, як ви опинилися в нашому місті, про існування якого ви навіть не підозрювали, якщо вам вірити?
— Мене послали, — сказав він дуже просто.
— Послали? Хто?
— Керівництво нашої церкви.
І він розповів, що до Церкви Природного Євангелія вступив десь років чотири тому, оскільки його зацікавило те, як пастор цієї церкви трактував події, зображені у Святому Письмі. Було це в Києві, він повірив цим людям, став своїм серед них, а рік тому отримав право сам проповідувати. Його й послали на Волинь, і саме в наше місто. Завдання є завдання, його не прийнято обговорювати, от він сюди й приїхав.
«Що це? Збіг? Знак для мене чи когось іншого? Хитро задумана пастка? Для кого?» — думки одна за одною промчалися через мою збаламучену голову.
Я пригадав, як часом мені здавалося, що на мене дивиться з картини якщо не Бог, то Божий посланець, а зовсім не вбивця собак, як я вважав спочатку. А може, цей чоловік і є таким? Коли він промовляв, його очі спалахували дивним, майже містичним блиском. Уявляю, як запалюються ці очі, коли він починає проповідувати слово з Євангелія… Природного Євангелія.
«Принаймні я знаю, хто йому телефонував», — подумав я.
Отже, треба навідатися до Люби. Вона мусила бути в містечку. Мусила. Таку гру могла вести лише вона.