— Ви можете мене тут зачекати? — спитав я проповідника. — Я швидко повернуся. І тоді ми розставимо всі крапки над «і».
— Добре, — на диво покірно згодився він. — Я почекаю, якщо треба. Ви мені довіряєте?
— Мушу, — сказав я і вийшов надвір.
Хотів, було, заглянути до Марії й запитати, чи не була вона, як хтось залазив до будинку. А може, й бачила?
Але на Маріїній половині не світилося.
XXXIX
Чому в мене було таке враження, що я йду цією вулицею востаннє? Лихе передчуття? Навряд. Хіба що нестримне бажання дійти до краю всіх цих подій, дістатися якоїсь таємниці, мені ще незнаної. Не пов’язаної з Любою.
Десь напівдорозі я спинився, бо подумав, що найліпше було б, аби все виявилося жартом. Тобто те, що розповіла Люба — і про те, що вона організувала вбивство собак, і про те, що вона тепер (чи за її дорученням) підмінила картину. Я наче прагнув, аби все повернулося до колишнього. Чи можливо це?
Місто лежало притихле. Я раптом відчув дивну ніжність до цього маленького, забутого Богом містечка. Тепло розлилося всім моїм тілом, коли я подумав, що не такий вже й нещасний я був у ньому, що не таке вже й безглузде життя прожив. Я намагався і кохати, і відкривати таланти, і переносити це життя на полотно, от як це вдавалося, то вже інша справа.
— Платон Васильович? — спитав мене хтось невидимий, ледве я відчинив хвіртку на подвір’я будинку, де жила Любина мати і колись народилася сама Люба.
— Так, — ошелешено прошептав я.
— Ходіть за мною, — сказав невидимець. — Пані Люба чекає вас у машині.
Я вже побачив у темряві чоловіка, який стояв поруч. Він був десь так мого зросту, але, судячи з голосу, молодший.
— У машині? — перепитав я трохи недовірливо.
— Так, у машині. Вона вже зібралася їхати, гадала, що вас не дочекається. Вже й сіла в машину, але там вирішила ще трохи почекати. Це за рогом, на сусідній вулиці. Ходімо.
Він, певно, помітив, що я вагався, бо додав:
— Та не бійтеся. Невже ви не вірите пані Любі?
Справді, чому б я мав не вірити своїй колишній учениці? Правда, історія з викраденням портрета чи то убивці собак чи проповідника виглядала дивною, але хіба не таким було й усе інше, пов’язане з Любою? Якщо я хочу до кінця збагнути всю цю історію, треба йти на її поклик.
Машина справді стояла на сусідній вулиці — здається, то був шикарний «Мерседес». Коли ми підійшли до нього, передні дверцята відчинилися, і я побачив голову Люби.
— Добрий вечір, Платоне Васильовичу, — сказала вона. — А я вже думала, що ви не прийдете. Сідайте, будь ласка, якщо ви не проти, трохи проїдете з нами.
Я привітався і сказав, що можу й проїхатися. Люба засміялася й відповіла, що на інше вона й не сподівалася. Коли я сів на сидіння поруч з Любою (вона сиділа за кермом), то зміг відразу відчути, яка розкішно-вродлива моя колишня учениця. У короткій куртці з дорогої шкіри, в коротенькій, теж шкіряній, спідниці, з-під якої поставали у всій красі її точені ноги, вона виглядала більш, ніж спокусливо.
— Я знала, що ви прийдете, — продовжила вона. — Не ображайтеся за цю невеличку вечірню виставу, в якій вам доводиться брати участь. Але ви досі були непоганим актором. Навіть талановитим. Тепер, щоб дограти до кінця, я пропоную вам невелику подорож. Я знаю, що уроків у вас завтра нема, а післязавтра починаються осінні канікули. Ви згодні здійснити разом зі мною невеличку подорож?
— Куди? — спитав я.
— У невідомість, — посміхнулася Люба. — Ви все життя боялися цього слова. Спробуйте раз, хоч раз ризикнути.
— Там у мене вдома лишився чужий чоловік.
— Віктор зараз поїде і попередить його, — Люба повернулася до молодого чоловіка, який привів мене і тепер сидів позаду нас. — Він поїде.
— Але я не одягнутий, — спробував я опиратися.
— Ви цілком пристойно одягнутий. До того ж, подорож буде такою, що, можливо, інший одяг вам і не буде потрібен.
— То, може, б ми під’їхали до нас, і я забрав би речі для поїздки?
— Нема часу, Платоне Васильовичу. Нас чекає поїзд.
— Поїзд? Ми поїдемо поїздом?
— Так. Зараз під’їдемо на станцію, а далі — поїздом.
— Але ж до Густого Лугу ходить лише дизель…
— Ми відправимося з Володимира.
— Куди? — спитав я.
— Хіба вам так важливо? Ви поїдете зі мною. Признайтеся, що ви про це мріяли. І не раз?
Можливо, якби не присутність цього молодика, я б щось сказав. Та я промовчав. Я справді колись мріяв про таку поїздку. А ще колись я возив Любу на виставку до Києва. Але тоді вона була школяркою і я ще не мав до неї жодних почуттів, крім зацікавленості вчителя в успіху своєї учениці, в її таланті, в…