— Ви спите, Платоне Васильовичу? — почув я Любин голос.
То був голос із тієї далекої поїздки. Я звісив голову із верхньої полиці нашого купе, зазирнув на нижню і побачив Любцю, яка, виявляється, не спала вже давно і тепер питала мене, чи таки з неї вийде справжня художниця? Я підтвердив — так, вийде, неодмінно вийде, хіба те, що її визнали там, у Канаді, не свідчить про її талант? Та й одиниці дітей потрапили на ту виставку до столиці.
І тут я побачив, як з-під ковдри висувається біла рука дівчини-підлітка, як з-під нічної сорочки, яку вона таки одягла під спортивний костюм, тепер розстібнутий, виставляються вже чітко окреслені груденята. Я тоді поспішно відвернувся і подумав, що, окрім гарної художниці, з моєї учениці виросте вродлива жінка, за якою упадатиме не один хлопець.
Ця дівчина не раз мені снилася, тільки жодного разу в поїзді — серед лугу, в школі, ми навіть якось разом перепливали вві сні річку.
— Чи ми допливемо? — питала мене кілька разів тоді, вві сні, Люба.
— Допливемо, — казав я.
Та річка ширшала й ширшала, ми пливли довго, я відпливав і вертався, щоб підбадьорити Любу, я, зрештою, взяв її за руку, потім за плечі, щоб допомогти допливти. Тільки от чомусь першою на березі опинилася Люба. Вона стояла і сміялася з того, що я такий незугарний плавець, що не вмію зачепитися за берег.
Я простягав їй руку, торкався її пальців і дивувався, що вони все довшають, але начеб втікають від мене. Я забув його, цей свій сон, а зараз, бачу, пригадав. Тут я подумав, що добре б заснути цього разу в поїзді й знову побачити цей сон.
XL
Ледве прокинувшись, я відразу відчув жахливий головний біль, а за ним — ще жахливіший холод. Я кудись наче рухався, світ довкола гримотів, двигтів й наче насувався на мене. Я розплющив очі й побачив ледь сіріюче небо над головою, а під боком відчув холодний дотик заліза. Що за чортівня? Де я? Може, все це мені сниться? І я… Я ж геть голий посеред цього жахливого сну.
Ще за кілька миттєвостей я остаточно збагнув, що це не сон, а ще жахливіша реальність. Я був справді голий-голісінький у холодному вантажному вагоні, в якому, напевно, перевозили вугілля, бо у ще не чіткому, швидше за все, світанковому світлі я угледів на підлозі кілька вугільних шматочків та ще чорну пилюку під ногами. Я збагнув, що поїзд їде, чув характерний стукіт коліс по рейках, але як я опинився тут і чому я в такому стані?
Не здатний відповісти на це запитання, я звівся на ноги, зробив кілька змахів руками, намагаючись хоч якось зігрітися. Я робив зарядку, боксував, стрибав, падав і знову підводився. Тіло потроху розігрівалося, хоч і ненадовго. А поїзд їхав і їхав і не думав спинятися. Була якась моторошна лиховісність у його неспинному ритмічному русі.
Щоправда, дедалі більше входив у свої права ранок. Ось уже й сонячні промені стали просіюватися через бокові щілини. Сонце з лівого боку, отже, ми рухаємося на південь. Але куди й навіщо? Навіщо й чому я тут опинився? Невже до цього причетна, невже це влаштувала Люба? Трохи заспокоївшись, я спробував відсунути двері. Дарма. Очевидно, їх зачинили ззовні.
Я ходив по вагону, намагаючись не впасти, і пригадував події минулої ночі. Пізно ввечері ми сіли на поїзд, який ішов до Львова. Віктор лишився на пероні, ми з Любою зайшли до спального вагона. Ми були удвох, сиділи, розмовляли, Люба дістала пляшку коньяку, сказала, що він справжній, французький, бо справжній коньяк тільки й буває французьким. Коли ми наповнили дві маленькі дорогі кришталеві чарочки, які вона дістала із сумки, Люба запитала, чи пам’ятаю я давню колишню поїздку до Києва, коли я возив її на виставку? Я сказав, що, звісно, пам’ятаю, що недавно там, в Густому Лузі, коли ми сиділи в машині, згадував. Люба сказала, що й вона згадувала, що вона дуже хотіла б повернутися в той час. Що чим більше вона розуміє, як той час даленіє і тьмяніє навіть у пам’яті, тим більше їй хочеться у нього повернутися. Тим більше, саме так.
Ми пили коньяк, ми розмовляли — про її виставку в Києві, виставку, яка мала такий шалений успіх; ми так поводили себе, наче нічого не відбулося останнім часом. Нічого такого, що б пролягло між нами. Хоч мені кортіло спитати, куди вона поділа мій портрет убивці собак?
«Нічого такого», — думаю я тепер, намагаючись зігрітися. Скільки ж ще їхати і куди і коли ми зупинимося?
Невже Люба підсипала мені снодійне? У коньяк? В мінеральну воду, яку ми потім пили? Але ж і воду, і коньяк наливав я і їй, і собі. З одних і тих самих пляшок.
— З одних і тих самих пляшок, — вголос кажу я.