Якось, ідучи в черговий раз додому, я зустрів колишнього проповідника. Ми привіталися. Він мав старе, стомлене обличчя. Але цього разу він не розминувся, а повернувся і пішов поруч. Якийсь час ми йшли мовчки.
Я б хотів його знову про дещо спитати, але не наважувався. Першим, однак, заговорив він.
— Пане вчителю, — сказав він тихо. — Ви замислювалися, навіщо цей світ створений?
— Очевидно, щоб на ньому жили люди, — механічно відповів я і вже тоді поглянув на чоловіка, котрий вніс стільки сум’яття в мою душу, а ще більше — в душі інших мешканців Густого Лугу.
Його очі, здавалося, щось шукають, але не на моєму обличчі, не в моїх очах, яких він уникав, навіть не десь за моєю спиною. Було таке враження (я здивувався і ледь-ледь здригнувся, коли про це подумав), що він намагається зробити так, аби я подивився на нього самого його ж очима. «Звідки таке враження?» — спитав я себе, але відповіді не отримав. Може, справді, цей чоловік володіє потаємною формою гіпнозу?
— Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть? — сказав він.
«Агов, чоловіче, та чи не покинула тебе остаточно віра в Бога?» — подумав я.
— Як хто, — сказав натомість. — Залишити після себе слід. Домом, книгою, деревом чи ще чимось. Хоча, в основному, напевне, аби свій рід продовжити, виростити дітей, діждатися внуків, а тоді вже постати перед Господом.
— Але ж ви, здається, дітей не маєте?
В мені народилося гаряче бажання покинути цього чоловіка. Отак собі піти далі, навіть не попрощавшись. Я, проте, не рушив з місця і чогось чекав.
Ми стояли і мовчали — двоє дивних людей посеред густолугівської вулиці. Над нами пливли легкі хмаринки, шелестіли крони дерев ледь чутну віковічну мелодію. Люди з міста, яке пережило за свою довгу історію три незрозумілих масових убивства собак і хтозна скільки людських смертей і божевіль.
— У мене нема дітей і не знаю, чи будуть, — сказав зрештою я. — Та я не один такий. Не один, розумієте? Що мені ще вам сказати?
— Нічого, — відповів колишній проповідник. — Нічого, бо моє запитання вам не під силу. І мені не під силу відповідь на нього. Але я буду його задавати, сподіваючись на відповідь. Не вам одному. Я його й собі задаю. Часом і знаходжу відповідь. Але тільки до завтрашнього ранку.
— До завтрашнього ранку? — механічно перепитав я. — А далі?
— Далі? — Відповідь зникає, наче роса.
Те, що я десь бачив цього чоловіка, не давало мені спокою вже кілька тижнів.
І раптом я пригадав — де. На вокзалі в Сімферополі. Так, я повертався тоді з Криму, тоді, влітку. Юрба на вокзалі несла мене до дверей. І тут один з натовпу повернув голову. Це обличчя… Обличчя… Очі зустрілися з моїми. Я побачив біль і крик у них і якусь засторогу для себе.