Шрагін спантеличено мовчав, як школяр, що не вивчив уроку. А сам у цей час в думці благав адмірала продовжувати урок — адже те, що він говорив, було надзвичайно важливо.
— Не ображайтеся, будь ласка, — всміхнувся адмірал, запрошуючи Шрагіна до столу. — Не ви один цього не розумієте. Вчора командуючий нашою армією скликав нараду. То навіть він, знаєте, трубив у фанфари. А ваш знайомий — пан Релінк — дійшов до того, що свою діяльність тут назвав підкріпленням історичної перемоги з тилу. Але нічого, на щастя, більш відповідальні люди, ніж вони, там, у Берліні, про цю небезпеку думали ще раніше. Місяць тому, коли я літав у Берлін, мої друзі, набагато кваліфікованіші в питаннях війни, ніж я, прямо казали про це… — Обернувшись до карти, адмірал говорив далі: — Звичайно, задум фюрера принадний — перерізати Росію пополам, відсікти Урал, як базу матеріального постачання радянських військ, і покласти Москву та всі російські сили в глухий мішок. Але оце… — адмірал знову провів рукою в повітрі шлях від Німеччини до Волги, — це дуже небезпечна обставина. Дуже! — Адмірал помовчав, пригладжуючи йоржик сивого чуба, і сказав, посміхаючись: — Проте давайте й ми з вами підкріплятимемо перемогу з тилу. Я прошу вас, на ваш вибір, взяти трьох інженерів і зробити технічний огляд силового цеху. Треба з'ясувати, чому завод не має достатньо енергії. Мені кажуть — саботаж. Чи так це?..
Весь день Шрагін з комісією працював у силовому цеху, а ввечері пішов на кладовище, де в нього була призначена зустріч із зв’язковим Григоренком. Він весь час пам’ятав почуте від адмірала і засмучувався, що зможе передати це в Москву тільки завтра…
Григоренко трохи спізнився, і Шрагін уже почав турбуватись, чи не трапилася з ним біда, але в цей час побачив зв’язкового.
— Пробачте, Ігоре Миколайовичу, — намагаючись справитися з задишкою, почав Григоренко. — Поїхав трамваєм, а на півдорозі струм виключили, довелося натиснути як слід…
Нічого втішного Шрагін від зв’язкового не почув.
На бойню, де працював Дем’янов, майже зовсім перестали привозити худобу, бойню, очевидно, закриють. Дем’янов шукає нову роботу, але поки що безрезультатно. Зіна Димко узнала, що є наказ — протягом трьох місяців нікого не брати на роботу. На біржі відділ найму закрито. Ковальов просить приблизно місяць не ждати від нього ніяких дій, повідомляє, що на залізниці тривають поголовні арешти, а в нього трапилась біда: він дав міну одному паровозному машиністові, якого в той же день арештували. Правда, Ковальов певен, що машиніст не викаже, але хіба мало що може трапитись… Харченко і Димко узнали, що в них на макаронній фабриці найближчим часом всіх робітників з місцевих жителів звільнять… Як і раніше, без роботи Федорчук, та він вважає, що поки його Юля працює, то він в безпеці. Нагадує, що вибухівка кінчається.
Повідомивши все це, Григоренко сказав похмуро:
— Лишається ще додати, що й піді мною земля наче жевріє.
Шрагін запитливо подивився на нього.
— Хазяйку мою викликали в поліцію. Мною цікавились, — пояснив Григоренко. — Правда, хазяйка сказала, що обійшлось…
— Наказ усім — обережність і ще раз обережність, — мовив Шрагін. — Кожному продумати, як висковзнути на випадок, якщо облава застане дома. Всі зустрічі на деякий час припинити…
Вислухавши розпорядження Шрагіна, Григоренко помовчав, немов запам’ятовував їх, і раптом сказав:
— Хочу вас спитати… Тільки не сердьтеся, може, я чогось і не розумію. Я от усе думаю про цих повішених. Адже як не крути, а ми винні в їх смерті. Чи ні?
Тривога похолодила серце Шрагіна. Він розумів, що такі небезпечні настрої можуть виникнути. Але не припускав і думки, що такі настрої виникнуть у його групі!
Шрагін дивився на зв’язкового і в прищурі його очей бачив не сумнів, а переконаність. Ця переконаність була тим небезпечнішою, що юнак носив її з собою на зустрічі з усіма товаришами по групі. Треба негайно й не гарячкуючи роз’яснити йому його помилкові думки. А якщо це не вдасться, то Григоренко не може лишатися зв’язковим…
— Триває війна, Григоренко, — спокійно почав Шрагін. — Уявіть собі. На фронті гине солдат, а той, що лишився живий, думає, що німець убив його товариша тому, що вони разом стріляли в нього. Тоді висновок один: кидай зброю, здавайся в полон ворогові або тікай з поля бою світ за очі…
Шрагін уважно стежив за Григоренком, який слухав його, опустивши очі й згідливо кивав головою, та тільки-но Шрагін замовк, він різко випростався і знову, дивлячись на Шрагіна, якось єхидно примружившись, сказав:
— Все-таки якийсь розрахунок повинен бути. Німець он як розлютувався, і виходить, що ми тим вибухом і самі себе підірвали.
— Вибух знищив на аеродромі понад двадцять літаків-бомбардувальників, — говорив далі Шрагін. — Скільки наших людей на фронті і в нашому тилу загинуло б від бомб, скинутих з цих літаків? Тисячі. А Федорчук їх врятував. Може, ви вважаєте, що ці тисячі життів не варті наших?
— Це правильно… це правильно… — тихо повторив зв’язковий, відчужено дивлячись прямо перед себе.
— Ми діяли і діятимемо, — сказав Шрагін. — Я майже щодня передаю в Москву цінну інформацію. Москва знає про кожний наш крок. За вибух на аеродромі Федорчука нагороджено орденом.
— І всіх інших Москва теж знає? — спитав Григоренко.
— Звичайно. У першотравневому наказі нас відзначать, кожного по заслузі.
— То вже не забудьте там у молитвах своїх, — незграбно пожартував Григоренко.
— Забути вас я не міг і думав представити до нагороди орденом, — не помічаючи тону Григоренка, серйозно сказав Шрагін.
— А тепер передумали?
— Поки що особливих підстав для цього не було. Я радий, що ви одверто розказали про свої сумніви. А тепер ходімо…
Представника підпілля Бердниченка на явочній квартирі не було. Шрагін знав, що Бердниченко у всьому дуже точний. Значить, щось трапилось. Дивно поводилась і хазяйка квартири. Вона щохвилини заглядала в кімнату, де сидів Шрагін, немов перевіряла, чи не пішов гість. Якби Бердниченко не сказав йому в свій час, що хазяйка цілком надійна людина, він уже давно залишив би квартиру.
Підійшовши до вікна, Шрагін у щілину між фіранками дивився на вулицю. Присмерки погустішали, і Григоренка, який мав стояти на перехресті, уже не було видно. Раптом на протилежному боці вулиці Шрагін побачив людину. Це був не Григоренко. Людина ця повільно йшла тротуаром, дивлячись на будинок, в якому перебував Шрагін.
Шрагін вирішив почекати кілька хвилин і йти. На всяк випадок перевірив, чи немає в його кишенях чогось такого, що могло його викрити або викликати підозру. Він вийшов у прихожу і почав надівати пальто. В цей час у двері обережно постукали. З кухні вийшла схвильована хазяйка, вона запитливо дивилася на Шрагіна.
— Відчиняйте, — шепнув він і став біля самих дверей за шафу.
Хазяйка прочинила двері на ланцюжок.
— Вам кого? — сердито спитала вона.
Хрипкий чоловічий голос промовив явочний пароль.
Хазяйка зняла ланцюжок і відчинила двері.
— Здрастуйте… Ганна Петрівна, здається… — неголосно мовив чоловік, що зайшов і, оглянувшись, спитав: — Є хто-небудь?
Хазяйка мовчала. Мабуть, цей прибулий був їй невідомий, і вона не знала, що відповісти.
Шрагін вийшов із-за шафи.
— А хто вам потрібний?
Незнайомець уважно оглянув Шрагіна і сказав:
— Очевидно, ви… Мені описав вас товариш Бердниченко. Я Зворикін.
Шрагін не раз чув це прізвище від самого Бердниченка і знав, що ця людина з активу підпілля.
— А де він сам? — спитав Шрагін.
— Ганно Петрівно, куди нам з товаришем пройти? — не відповідаючи, звернувся до хазяйки Зворикін.
Вона мовчки вказала на двері в кімнату.
— Ваша охорона працює незграбно, — втомлено сказав Зворикін, сідаючи до столу. — Поки я зрозумів, що за хлопець тупає за мною як тінь, то спізнився прийти вчасно.
— У нього свої обов’язки, — сухо зауважив Шрагін і повторив своє запитання: — Де Бердниченко?