– Пішов я. Щось немає нічого.
– Давай. Я ще трохи подивлюся.
Тато перевернувся на інший бік, стиснувши пульт.
Хата стихла. Потріскували останні жаринки, грубка заснула, повільно дихаючи останнім теплом. Кузьма розлігся на всю постіль.
– Посунься, ледащо.
Кіт замурмотів, переліз убік й знову засопів. Кручуся – не засну. На той випадок під ліжком є старенький CD-плеєр з диском улюблених пісень. Я часто засинав у навушниках. Що тут у нас. Ага, «Bard’s song» – «Blind Guardian». Для сну саме те. Здрастуй, Новий рік!
Наступні дні мелькнули одним потоком. З ранку до вечора працювали з кабаном. Топили, смажили, начиняли. Головні – бабуся й тато. Я знов-таки на побігеньках – прийми, подай, вилий, знайди. Коротка перерва на обід і знову. Поспішали, щоб усе закінчити до Різдва. Дід устрявав, керував усім і зразу.
Так докрутились до різдвяної ночі. У веранді стояла здоровецька миска. З-під чистенького рушничка виглядала рум’яна ковбаса, покрита сріблястим інеєм, рулети хвалились запашним віддихом. У хаті чималенька ялинка простягла лапаті хвоїнки, тримаючи вогники барвистої гірлянди.
Кузьма сидів між гілками, здичавіло оглядався, припадав до землі, прикидаючись лютим звіром. Побачив в іграшці волохату мармизу, злегка поворушив лапою, далі сміливіше, кумедно підвівся на задні й ухопився за блискучу кулю. Нитка не витримала, іграшка гепнулась. Кіт пирхнув й з усіх ніг шелеснув під диван. Дивно, але куля витримала. Дід почепив назад, а Кузьма зайнявся гірляндою, куштуючи дроти на зуб.
На кухні щось бурчало й пінилось, шипіло, клекотіло, тікало з каструлі. Бабуся з мамою, розчервонілі, заклопотані, поралися біля наїдків. Під стільцем лежав Топік, принюхувався до дивовижних запахів, слізним поглядом тупився в господинь, випрошуючи ласі шматочки.
– А чого ж це я сиджу? Ще корову напоїти.
– Нехай, діду, хочу надворі пройтись, заразом і напою.
– Гарно вдівайся, бо на вечір добре бере.
Понурі тіні розпластались густими плямами. Блакитні іскри тріскотіли під ногами. Ніздрі злиплись, дихання сперло – вечір проти Різдва, одним словом. Кукла була не в гуморі – цмокнула два рази, чогось психанула, вперлась носом у відро, щоб перекинути.
– Тю на тебе! Чого розказилася?
Корова форкнула, вмочила губи, довгенько булькотіла, тільки води не меншало. Я шарпнув відро – Кукла простягла голову, з губ ручаями дзюрчала вода.
– Що не так? Кажи.
Почухав за вухом, смикнув за кошлату чуприну. Кукла нахилилась, совала сіном, підкидала пусту миску. І видно ж – хоче пити, але чогось бушує. Поки відставив відро. Дай хліба візьму. Повітка хекнула, випускаючи струмінь тваринного духу. На пальцях клейкий леп і гострий дух худоби.
– Пила?
– Та нє. Щось не хоче. Візьму хліба. Вечірню порцію не получила, то й фукає.
– Геть розбалував. Позачиняй усе, бо мороз гарний.
– Добре.
Кукла від втіхи жмурила вогкі очі, хрумаючи запашними окрайцями. Тепер вода пішла, ніби в пісок.
– Довольна?
Корова лизнула шорстким язиком, наче терткою провела. Гарненько зачинивши подвійні двері, я рушив до хати. Яскраві крапочки розкинулись на чорнильному небі. Сніг убирав тьму, розсіюючи ніч. Двері лущали – Різдвяна ніч вступала в права.
У хаті розкошували тропіки. Пальці швиденько набрякли, очі сльозились. Тепло заповнювало всі пори.
– Напоїв?
Да.
Скільки випила?
Три.
– Роздягайся, бо доходишся, поки скотина й балакать почне.
– Це як?
– Ти що, не чув такого?
– Наче нє.
– Я ще як малий був, то од дідів чув. Підожди, мабуть, в Скуратовича таке є. Зараз гляну.
– Нехай, потім подивимось.
Проте дід уже порпався в книжковій шафі. На світ з’явилась добряче потерта книга. На палітурках і назви не розібрати. Але я з дитинства знав – це «Місяцелік», де описані звичаї нашого народу. Окуляри осідлали ніс, дід уважно гортав пошарпані сторінки.
– Ага, осьо, диви. Перекази про те, як тварини говорять у Різдвяну ніч. «Один чоловік…»
– Діду, нехай я сам перечитаю.
– «…вирішив перевірити, чи справді худоба в цю ніч говорить. Ще звечора сховався…»
– Діду, чуєш? Сам подивлюся.
– «…під жолобом. Дай, думає, дочекаюсь, заговорять мої воли чи ні».
Робити нічого, довелось слухати, як дядько сидів до півночі, а потім один віл сказав до іншого, що завтра хазяїн помре. Так воно і сталося.
– Бач, як воно. Щось таки є в природі.
– Мабуть, так просто не придумали б.
Я збирався вислизнути до комп’ютера, проте дід тільки розім’явся.
– Підтримаймо традицію. Неси Васильченка.
Кожне Різдво, скільки себе пам’ятаю, дід читав «Святий вечір» Васильченка. З дитинства звик до такого. Спочатку казки, потім книги про військових льотчиків, Нечуй-Левицький і ще багато різного. Навіть коли я навчився читати сам, усе одно просив діда, щоб вечірком щось почитав.