Молоденькі кленки виткнули гостренькі липкі листочки. Чорнота землі ховалась під голочками споришу. Тяжка вантажівка натужно бурчить, вибираючись із грязької вулички. В кабіні пахне соляркою і цигарками. Я впираюсь у м’яке черево Гени. Широке кермо шаркає по пузі, лишаючи добряче витерту смужку. Старенький «ЗІЛ» видирається на сошу й зітхає, рушаючи щебенистим покриттям.
Гена поправляє окуляри, совається на сидінні, притискаючи мене до тата. Вантажівка розігналась, дрібні камінці хрускотять, стукають по днищу. Ось і перехрестя перед трасою. Авто поволі висувало тупий ніс, виглядаючи в обидва боки. Асфальт поблискував ранковою вологою. Ось «ЗІЛ» ревнув, вириваючись на пряму.
– На кірпічний? – Гена витрусив пом’яту цигарку, приспустив обшмульгане скло.
– Да.
– За раз заберем?
– Постараємся.
– А на що ви?
– Грубу помурувати.
– Це діло хароше. Я тоже год назад зробив, не налюбуюсь. Главне – дрова дубові чи грабові. Як нашкварим, аж тріщить.
– Як газу немає, хай хоч груби будуть.
– Та того газу навєрно вже ніколи не буде. А кого мурувать думаєте кликать?
– Сірьогу.
– З Гути?
– Да.
– Це правильно. Він гарно робить. Тяга така, аж гуде.
Далі перейшли на економні котли, безвідходне паливо. Гена докурив, узяв іще одну. «ЗІЛ» хилитався, стукотів розбитим бортом. Показались руїни ферми. Вісімдесят років життя на двох забрала вона в дідуся з бабусею. «Вісова» з вирваними дошками, невеличкий магазинчик, що ніби весь час кричав пустим входом з оббитою цеглою. Далі ветпункт.
Ніби вчора сновигали люди, ревіли корови, іржали коні, бурчали трактори. Різкий запах силоса й смачний дух горохвяної каші запам’ятались назавжди. Бабуся часто брала мене з собою, бо в садочок не ходив, а батьки в школі до вечора. Дід робив ще й на свинарні, тому на ферму ходили більше вдвох. Запилюжений автобус, повний доярок, підбирав на зупинці й колихався за село. Там відкривався цікавий світ.
Довжелезні ферми, повні корів, розчіпчені, замурзані доярки, що цуприкували важезні тачки з кашею, завжди п’яненькі фуражири. Лайки, деколи бійки. Життя вирувало.
Бабуся ходила між рядами, щось пильно видивлялась, я плентався поруч, пильнуючи, щоб не впасти у транспортер для гною. Потім ішли в пункт. Мікроскоп, купа блискучих скелець – заняття на пару годин. Далі знову до корів. Ось «лава» бабусиної сестри, Марії. Вибирає найкращу корову, декілька швидких рухів – і півлітра теплого молока з величезною піною солодкувато пахнуть, забивають дух.
Тепер тільки руїни й купи покидьків у сухому торішньому бур’яні. Не забуду дідове лице, коли довжелезні скотовози рушали на бійню. Племінних, тільних, первісток – усіх. Вологі сумні очі поблискували між дерев’яними решітками.
Ще тиждень рикали бульдозери, валячи стіни, розрівнюючи фундамент. Шифер зняли, цеглу позбирали й кудись вивезли. Десятки років людської праці стали купками непотребу. Доярки вимирали, отруєні аміаком, підірвані важезними теліжками, застуджені вічними протягами. Ферма зникла, забравши молодість і життя в села.
Та хай йому – Гена знову закурив. Ядучий дим продирав до печінок. Авто петляло, гепало, підстрибувало. Гена тихо матюкався, зловивши чергову яму. Похитуючись, дістались райцентра. Цегляний завод зустрів іржавими подертими воротами і тічкою брехливих собак. Хвилин десять сновигали по території, поки із закіптюженого ангара вигулькнуло декілька неголених облич.
– Вам що?
– Цегли огнєупорної хотіли взять. Є у вас таке?
– Ідіть до кантори, там виписують.
Поки тато домовлявся, я роззирнувся. Поколупаний кар’єр, бульдозер, іржавий «газон» – нічого цікавого.
Десь узялись двоє запацьорених дядьків.
– Кірпіч берете?
– Да.
– Ми тут грузим. Обичний?
– Що?
– Ну, кірпіч обичний чи огнєупорний?
– Мабуть, огнєупорний.
– Тоді оно купа.
Підійшов Гена.
– Мужики, як мені краще під’їхать?
– Зроби отам круг, за купою, і якраз задком до куба.
– Ага. Де батько?
– Пішов платить. Оно виходить.
Тато йшов з опецькуватим низьким дядьком у камуфляжній куфайці.
– Грузим, бригадір?
– Грузим. – Дядько потер червоного носа.
Мужики швиденько нагрузили, і ми рушили додому.
Муляр прибув наступного дня.
– Що там, Сірьожка, Гута стоїть? – Дід завжди радий побалакать.
– А що їй буде.
– Там, видно, і людей вже нема.
– Остались старики, та я, і ще в центрі Петро – ото й усе. Шалиною заросло, наче в лісі живемо.