– Де це ти лазив? Ге, знов мишей шукав?
Топік сапав, скапуючи рідкою слиною.
– Хочеш пить, дурік? На осьо.
Бабуся вирвала цупкого лопуха, склала мисочкою, налила води. Топік ляпав язиком, розбризкуючи дрібні краплини. Напившись, задоволено фукнув і лизнув бабусину руку. Кукла й собі підійшла, видивляючись лакомину. Прийшлось дати шматок хліба. Корова смачно заплямкала, почекала і, не отримавши більше, чмихнула й рушила пастися.
– А що ти розказувала про клад?
– То від матері чула. Вона таким інтересувалась.
– Ану розкажи.
– Це було давно, ще як поляки держали маєток. Сюди наступали гайдамаки, і вони рішили бистро втікти. Пан зібрав, що там в його було цінне, й закопав на полі. Як поїхав, то з кінцями. Про добро всі підзабули. Аж як мати була дівкою, приїжджали якісь пани і пару місяців щось шукали. Обходили двори на кутку, виміряли метровками, платили людям, щоб на городах копать.
– А де ж шукали?
– Якраз на вулиці, де Дорошенки жили.
– Де бабин двір?
– Да. Там же колись поля були.
– І що далі?
– Міряли вони, міряли, шукали якусь вербу, та її вже не було. Походили, походили та й поїхали. А мати часто казала: у полі, чи щось там робить на городі, а нога тіки шурхне в кротовиння, так, думаю, і найду горщик із золотом.
– Добре б.
– Тоді врем’я таке було голодне. До кінця зими ні картоплі, ні хліба, а четверо дітей. Треба чимсь кормить.
– Що ж ви їли?
– Спече мати малая – такого, як свята земля, та капусти квашеної, а батько в’юнів наловить під камінцями, де вода не замерзає.
– Це кругла така риба?
– Кругла та жирна. Як ізжарить – така смашна.
І хоч як бідно не жили, але гарно було. Мабуть, того, що малі.
– Ба, ти так розказуєш, аж їсти захотілось.
Сало проступило блискучими плямами, підсвічуючи рядки чорних літер на газеті. Холодна «мундєрка» смакувала навіть зі шкуркою. Топік нагострив вуха. Отримавши шмат, ковтнув цілком.
– Ей, куди це ти, дєвко, полемзала?
Кукла чухикала тільки до їй відомої мети.
– Перейнять?
– Видно, води схотіла. Пішли й ми.
Топік погнав першим. Рудий хвіст бубликом мелькав над травою. За якусь мить наздогнав утікачку.
Кукла роздула ніздрі, опустила роги – малий задирака тільки пирхнув, підстрибнув і лизнув корову прямо в ніс. Цирк!
З холодку лісок здавався ближче. Ноги плутались у траві. Нори, кротовиння, засохле груддя ховались під соковитим килимом підступними пастками. В скронях гупотіли дрібненькі молоточки, на губах відчувалась сіль. Спуск, підйом. Дарма надів шорти. Колюча трава стьобала по ногах. Перекотиполе шурхало білястими їжаками. Будяки стриміли, наче козаки на чатах. Польова воля переносила в справжнє Дике Поле, серед худоби і кочівників.
Війнуло прохолодою. Глибоченька долина тяглася витким рубцем. Схили заросли деревами, створювали тінисте шатро. На галявинці, з-під добрячої каменюки, било прозоре джерело. Брила стояла на гранітній площадці, що вузьким язиком тяглася метрів з десять. Запопадливий потічок прорізав стежечку серед каменю, десь у дві долоні завширшки і в пів руки завглибшки. Та найдивнішою була чаша приблизно метр на метр завширшки й по коліно завглибшки, з якої, власне, й починалось джерельце. Вода наповнювала кам’яне озерце, крутилась, текла й прозорою стрічкою зникала в траві. Бабуся змочила долоню, провела розпашілим видом.
Кукла обережно підійшла до озерця, цмокнула, неквапом цідячи воду крізь зуби.
– Що, холодна? Бач, як п’є, наче людина.
– Ага. І ковтає помаленьку. Смакує.
– Тут гарна вода. В селі такої нема.
– Чого другі сюди не женуть?
– Хтозна. Кажуть, нехароше місце. А моя мати не вірила. Ми тут всігда корову напували і додому води набирали в тикви.
– Це що таке?
– Такий гарбуз. Вичищається зсередини, висушується і наче тобі пляшка. Вода в саму більшу жару остається холодною.
– Диви, а я й не задумувався.
– Бач, де всі. Будуть цілий день на сонці жариться, а сюди не прийдуть.
– І слідів тут ніяких немає. Хіба корови до води не біжать?
– Не біжать.
– А Кукла?
– Вона ж грамотна у нас.
– Помню, ти колись розказувала…
– Про Магуру?
– Це джерело так називають чи камінь?
– Камінь і оцей яр. Знаю, було мати каже – піду до Магури. Раньче люди ходили хворост збирать. Тільки сюди ніхто ні шагу. А мати наоборот. Як ми підросли, брала з собою. А баба Харитина розказувала, що як дівкою була, тут «шум плели».
– Це що таке?
– Зелений шум. Такий празник. Збирались хлопці, дівчата, співали, гуляли. Я вже такого не застала.
Потічок шелестів. Кукла відійшла від річечки і вляглась, ремигаючи жуйку. Топік, нахлебтавшись від душі, простягся під каменем, відкинувши лапи. Ми всілися поряд. Вода обпалювала горлянку, заходила в зуби. Взагалі я п’ю теплу воду. Звик після запалення, що в дитинстві мало не доконало. Але це джерело… Вода заспокоювала, відгонила легким ароматом татар-зілля.