В дитинстві не давали пити, мовляв, ангіна буде. А тепер, диви, бабуся й слова не казала.
Ми ще потеревенили, з’їли сала, попили води. Бабуся простелила плаща й лягла подрімати. Я прихилився до шорсткої каменюки. Дивно, тут холодок, а від неї не холодно. Мухи не докучали. Топік сопів, смикаючи лапою, щось ловлячи уві сні. Кукла ремигала, заплющивши очі. Легкий шелест гуляв верховіттям. Зелений шум…
Корови ревли, просилися додому. Кукла попаслася, походила яром, ще напилася. Бабуся скрутила плащ, я підхопив торбу.
– Скільки часов?
– Піввосьмого.
– Погнали помалу. Хай Кукла в гурті пройдеться.
Наша корова не любила гурток. Паслася окремо, відставала. За це добряче отримувала від пастухів. Та набубнявілі пасмуги вздовж спини не зламали Куклу. Зате як раділа, коли приходила наша черга пасти. Ходила слідком, наче собака, і лягала мало не в ногах.
Ось і гурток. Бурякові лиця дядьків і тіток. Спотикаються. Бредуть за коровами. От хто по-справжньому припас. Чи припасся.
Кукла оглянулась на бабусю й важко здихнула. Махнула рогом на чорно-рябу сусідку. Замурзані хвости, драбинчасті спини. Йдуть лавою, штурхаються, ляпають зеленими млинцями. Топік трюхикає поряд, хекає, мружиться від пилюги.
Пройшли колгосп, асфальт, й коров’яча річка розлилась на потічки по дрібних вуличках. Ми на «соші». Ось поворот наліво – наш зелений тунель. Дід зустрів на воротях.
– Що, не казилась?
– Та ні.
– Багацько людей припасало?
– До двадцяти.
Кукла, не глянувши на казан з водою, шугнула в повітку. Знає – наготові запашне пійло з макухою і ще якісь там коров’ячі смаколики.
Тато схилився на тинок.
– Припасли?
– Наче.
– Директор дзвонив.
– Що казав?
– Хоче, щоб приїхали. Поговорити, подивитись.
– Коли?
– Завтра.
– Ого, так зразу!
– А яка різниця?
– Це типу співбесіда?
– Щось таке.
– А що говорити?
– Що питатиме. Останній раз жалівся – немає кому наукові роботи писати.
– Це можна. Я ж тобі нормальні робив?
– Нормальні. Візьми список друкованих праць.
– Зранку рушаємо?
– Да. Десь у вісім.
– Харашо.
Зайшов у літню кухню. Мама поралась біля плити.
– Їдете завтра?
– Да. Дзвонив той директор.
– То лягай раньше спати. Не сиди до двох.
Я промовчав. Похапцем повечеряв і пішов до себе. Тривога ворушила нутро. Як каже бабуся – «кишки колотяться». Так, що тут у світі робиться. Укрнет мигнув жовтими літерами. Хоча ну його… Фейсбук, «аудіозаписи» і голос Андрія Середи:
Щоденно ворони летять, Щоденно ворони кричать.
Таймер на годину ночі. Монітор потух, з колонок «Кому Вниз». Завтра все буде добре. «Это просто вши, вши твоей души…»
Прокинувся, ніби від поштовху. Фу, голова дуднить, світло надворі.
Скільки ж воно? Шоста тридцять, ще можна дрімати. Щось прохолодно. Чутно, як форкає Кукла. Під вікном дереться півень. Видно, двері відчинили.
Натягаю ковдру на голову. Мабуть, діє це тільки в дитинстві. Сон не йде. Гарячі хвилі бурхають у грудях. Не засну. Прохолодний ранок зустрів піснею соловейка, рохканням голодних поросят, бійкою всюдисущих горобців. Пішов до літньої кухні. Мама чаклувала над сніданком.
– Встав? Сніданок ще вариться.
– Піду пробіжуся.
На дивані вмивається Кузьма. Треба й собі. Крижана вода обпалила вид, заколола тисячами голок. Аж очі відкрилися, можна і розім’ятись.
Ставок дихає. Легенький відпар ховається між вербами. Кигикає чайка, тихеньким привидом стовбичить чапля, тільки дзьоб з очерету стирчить. Навкруги ставка десь три кілометри. Ноги швидко дерев’яніють, литки зводить – через якусь хвилину біжу ніби на ходулях. Хоча біжу – гучно сказано. Трюхикаю. Язик сохне, легені горять. Масний піт заливає очі, сохне на губах, лишає солону кірку.
Дух поту приваблює ґедзів й дрібну мошку. Гидко трясеться живіт, тріщить поперек. Я біжу. Здихаю, падаю, але не перехожу на крок. Так уже тиждень. За півроку перетворився на драглисту медузу. Намагаюсь не дивитись у дзеркало. Тепер повертаюсь у норму. Осока дряпає ноги, метушливі жаби блямкають у воду.
Ось і город. Добіг.
Гаряча вода змивала сіль, пом’якшувала шкіру, розганяла кров. Тепер на секунду холодна. Недарма колупалися в землі, прокладали труби, тягали сантехніку. Душова кабінка виблискувала глянцем, віддавала духом новенької пластмаси.
Ноги гуділи, але голова відпустила. Тіло горіло від шорсткого рушника. Посидів у кімнаті, поки висохла голова. В кімнату батьків двері відчинені, значить, тато встав. Свіжий вітерець холодив голову, лоскотав ніздрі весняним духом. Біля літньої кухні віяло стравою.