– А тобі як, Денисе?
– Не знаю ще.
– Про класне керівництво нічого не казав?
– Та ні.
– Це бабське радіо передає. Хоче поставить тебе на п’ятий клас.
– Не знаю. Даже балачок не було.
– Це щоб мав на увазі.
– Тепер знатиму.
– Нічого, головне влаштуватись.
Опецькуватий малий підлетів іззаду.
– Віро Павлівно, а Артьом матюкається! Каже, щоб я не пи…
– Так, не повторюй! Артьом, ану йди сюди!
– Добре, Віро, будемо йти. Передавай своїм привіт.
– Спасибі велике. Ви тоже Тані, дєдушці з бабушкою.
– Спасибі.
Діти репетували. Ми пробирались, ніби крізь окріп.
Це божевільне тлумисько злилось в єдиний звук, єдине лице.
У машині – сауна. Відчинили двері, трохи провітрилось. Рушили. Мовчали цілу дорогу. Легенький вітерець холодив щоку, забирався під сорочку. Я здригнувся. Стільки всього за раз. Як працюватиметься? Дадуть клас. Що мені з ними робити? Ет, що там думать наперед, хоч би ще на роботу взяли.
За стрункими тополями показався облуплений дороговказ. Ось і село.
– Що думаєш?
– Не знаю, все змішалось.
– Це нормально. Я он приїхав у геть чуже село. Просто не буде, але треба втягнутися.
– Клас роздивився? З чого там починать?
– Потроху все зробиться. Головне почати.
Топік сумував. Сумував, як з двору їхала машина. Сідав біля хвіртки, дивився на дорогу. І ганяв перед двором, ще як і звуку ніхто не чув. От і тепер цибав мало не до пояса, літав кругами навколо, обіймав лапами ноги.
– Подиви, халєра, що робить.
– Зрадів.
– То що там?
– Пішли розкажу.
Бабуся обтерла руки об фартух, поставила відро з пійлом. Дід сидів у літній кухні й бурчав на радіо. Приймач хрипів, кректав, вищав, але не говорив.
– Прибули? Розказуй.
– Та що там розказувати. Прийшли, побалакали з директором. Подивились клас.
– А чого такий сердитий?
– Хтозна, що ще воно буде.
– Все буде як треба. Мені сон гарний наснився.
– Та з твоїми снами…
– Диви, а чого це ти, старий? Крути отам своє.
– Крути… Його що крути, що не крути – не чуть ні чорта.
Я вийшов. Настирлива бджола деренчала над вухом, лізла межи очі. Пишна яблуня ніби обіймала повітку, закриваючи обтріпані стіни ніжно-рожевим цвітом. Підійшла мама.
– Де була?
– Ходила на той город. Як пройшло?
– Не знаю. Побалакали, показав клас.
– А як у класі?
– Все запущено. Хтозна, що робить і з чого починать.
– Нічого, аби на роботу влізти.
– Побачимо.
– Чого «побачимо»? Місце є, з директором балакали. Все буде, як ми задумали.
– Ага. Піду перевдягнуся.
Цілий день ходив у тумані. Школа, діти, клас, директор – чортова круговерть не давала спокою, кип’ятила мозок. У голову ніби хтось загнав голку, і вона мандрувала від ока до скроні, від скроні до горлянки. Комп’ютер бурчав цілу ніч, ганяючи плейлист по колу.
Ранок. Підйом. Сніданок. Допоміг по господарству. Зустрів корову. Відігнав. Обід. Посидів біля компа. Почитав. Турнік. Насилу віддихався. Зустрів корову. Вечір. Комп. Спати. І коло повторюється.
Ремонт закінчився. Дірка в стіні зникла. Груби блискотіли новенькою плиткою, комірчина сліпила сантехнікою, перетворившись у ванну.
Легкий відпар нових шпалер лоскотав ніс. Свіжо й парко. Шпалери лущали, потріскували, а я лежав на дивані, клацотів каналами, насолоджуючись сієстою. Приємна дрімота склеїла повіки, тягла в інший, хороший світ. Щось затріщало, наче бормашина стоматолога-практиканта. Знов тато забув телефон.
– Алло.
– Добрий день. Це ти, Денис?
– Да. Тато телефон забув…
– Воно й краще, що на тебе попала. Я чула, що тебе хочуть запросити на випускний в четвертий клас. Де ти будеш класним керівником. Директор ще передзвонить, то щоб був готовий.
– Приїду, що ж робить. Спасибі за попередження.
– Немає за що. Ви що там поробляєте?
– То те, то се.
– І ми так само. Ну, добре, пока.
– До побачення. Спасибі вам.
Телефон бликнув, посвітився, потух. Я сидів на краєчку, стискав балакучий шмат пластику в спітнілій долоні. От тобі й полежав!
Асфальт дихав. Темні росяні плями блискотіли в холодку. Дух роси й пилюги кликав у дорогу. Облізле кошеня швиденько терло носа то однією, то іншою лапою, легенько балансуючи на хирлявому штахеті. Ось і зупинка. Хоча, це гучно сказано. Підгнила лавка й добряче витоптане місце, лушпайки з насіння, зім’яті пачки сигарет, недопалки, кілька пустих пляшок із-під пива – громадське місце, одним словом.
Заспана тітка буркнула «добридень» й далі колупалась у пузатій смугастій торбі. До автобуса хвилин двадцять. Треба туфлі протерти, а то йшов навпрошки, роса й пісок зробили свою справу. Трохи й штани заросились, але нічого, висохнуть. Жарко щось. Мабуть, через піджак. У костюмі почуваюсь космонавтом. Нічого, година сорому, і все. Я безперестанку обсмикувався, ліз у кишені, тупцяв на місці. Швидше б уже. Потяглись корови на пасовище. Люди вітались, витріщаючись на мій «парад».