Сонце підбилось вище, по спині потекли перші річечки. Що, як автобуса не буде? Кинуло в жар. Як на зло, тато на роботі. Одинокі авто зрідка шмигали повз. Може, на попутку? Хвиля паніки накотила, перекривши дихачку. Що робити? Дістав телефон, мокрими пальцями натис блокування.
Здалеку почувся гук, наче добрячий бичок рвався з прив’язу. Через кілька хвилин, важко перевалюючись, з-за повороту показався автобус. Тітка підхопила торби й підійшла до самого краю шосе. Боїться, щоб я першим не забіг. Автобус зупинився, тяжко сопучи, ніби товстун на драбині. Я запхався в салон. Рідні запахи. Піт, соляра, пил. Дух юності й студентства. Звично зайняв місце в проході – всі сидіння зайняті. Нічого, якісь півгодини, й на місці. Головне – школу знайти. Хилитнуло, потягло припаленими гальмами – рушили.
Автостанція. Смерділо пивом і біляшами. Пасажири товпились біля обшарпаних автобусів, пхалися, наступали на ноги. Верескливі кондуктори хапали за руки, питали квитки. Пом’яті таксисти стовбичили віддалік. Щасливий бомж заснув на лавці, розкинувши поли засмальцьованого лапсердака. Міцний сморід збивав з ніг, окресливши навколо чолов’яги широке коло. Я став біля кіоску «Преса». Куди ж його тепер? Серце стукотіло, як дурне. Зорієнтувавшись, рушив довгою вулицею. Головне – правильно повернути.
Усе-таки прийшлось поблудити. Трохи не той поворот. Добре, що приїхав раніше. Школа потопала в зелені. Широкі клумби, берізки – гарно. Всередині прохолодно. Тихо. Уроки йдуть. Зупинився біля стенда «Кращі учні». Напружені дитячі лиця. Дехто усміхається. Технічка за столом гортає потіпаний журнал.
Не знаючи куди себе приткнути, уважно розглядаю план евакуації на випадок пожежі. Чого це вона йде до мене? А, ось якийсь перемикач. Різко задеренчав дзвінок.
Я колись бачив фільм про американську тюрму.
Там вийшла з ладу електроніка й відчинились двері камер. Видовище таке самісіньке. Треба пробиратися до класу, бо затопчуть. Петляю між оравами дітей.
Ось стоять учителі, батьки. Я глибоко вдихнув – почалося…
Не пам’ятаю, як добрався до автостанції. Голова дзвеніла, страшно хотілось пити. Купив півлітра степлілої води – вихилив одним духом. Чим же його добиратись? Ні розкладу, ні оголошень. Дай спитаю в касира.
– Коли найближчий?
– Через півчаса. Білєт давати?
– Давайте.
Засунув пожмаканий клаптик паперу в карман.
Оце так поїздочка!
Новенький «Богдан» спритно оминав ями, підтрушував на вибоїнах, нахилявся у повороті. Я сів біля вікна. Приїду додому і знову почнеться – як там, що там? А що розказувать? Як посадили в актовому залі і настирливо допитувались про мої плани та що думаю робить? Про повен зал дядьків і тіток під сорок і за сорок, які підозріло оглядали мене з голови до ніг?
Діти дивились широко розплющеними очима – цікаво, мабуть. Ось дають слово майбутньому класному керівнику. Виходжу на прохід і тут голос за спиною – що це нам за пацана привели? Червонопикий дядько презирливо кривить товсті, наче вареники, губи. От вам і «добро пожаловать, молодая смена».
– А ти чого чекав? Доріжку червону простелять і кланятись будуть?
Тато перемкнув канал. Ми сиділи на дивані. Підкріпившись, я виклав усе, що думаю про школу, дітей та їхніх батьків.
– Не треба мені доріжки. Хоч би…
– Хоч би що? Ти запам’ятай: якщо дитина гарно вчиться, значить, вона сама розумна, якщо погано – винен учитель. Ми для батьків використаний матеріал. Корисні тільки тоді, як треба. Перестанемо бути корисними – навіть здоровкатись не будуть. Звичайно, не всі, але більшість.
– Що ж робити?
– З дітьми працювати. Шукати спільну мову.
– Ці все одно гавкатимуть.
– Не звертай уваги. Робота така.
Легко сказати. Треба заспокоїтись. Один ти в мене друг лишився. Старенький комп моргнув зеленою лампочкою. Що ж його запустити першим? Та що – «Кому Вниз».
Тепер Укрнет. Президент… Уряд… Рада… Все стабільно. Стабільно погано.
Слова різали по живому. П’ять років тому ми гадали – все, прийшов той, що виведе нас з цього глибокого аналу. Ми раділи. Сподівались. А вийшло ось як.